Лінія фронту проходила через села на Луганщині. Кожен населений пункт став мішенню для ворога з перших днів війни. Валентина втратила все, що було, й залишила рідне село. 

Моє життя до війни було дуже гарне: було житло, ми з чоловіком придбали квартири обом дітям, а зараз залишились без нічого - нам все розбили.

Шипилівку обстрілювали із Кремінної. Два тижні я сиділа у підвалі і не виходила. Добре, що в підвалі були закриті компоти, тому якось можна було витримати. 

У одному двоповерховому будинку був гарний підвал, і багато людей ховали там своїх дітей. 

Там був туалет, можна було якось жити. Але 7 травня його повністю зруйнували — близько 300 людей залишилися там назавжди. Врятувати їх не змогли: будинок із блоків завалило, виходу не було. Горе було на все село, адже майже у кожного там були діти. Нам пощастило — дітей встигли вивезти, Бог милував.

Перед Великоднем діти змогли виїхати, а пізніше, коли їхала я з чоловіком і сином, було важко. На блокпості зібралася колона. Давали дорогу, і за годину треба було проїхати — дякувати Богу, не обстрілювали. Машин було багато розбитих, одна за одною. Можливо, це гуманітарний коридор, а може, люди так виривалися, не зрозуміло. Нам з Божою допомогою вдалося дістатися добре.

Син орендує квартиру, дочка з родиною теж, ми з чоловіком орендую однокімнатну. Господарі попалися добрі, квартира з меблями, посудом, постіллю — дуже вдячні. Світ не без добрих людей.

Внук навчається в Києві в інституті на другому курсі, інший — десять років, на домашньому навчанні. 

Онук спати сам не може - тримає за руку маму. Дітям дуже важко, нервова система порушена повністю.

Все життя я щось накопичувала, а залишилася без нічого. Кожного дня лягаю спати і благаю Бога, щоб настав мир, щоб повернулося те, що було раніше. Мама дожила до 90 років, завжди говорила: «Мирного неба нам!» Тоді не розуміла, а зараз зрозуміло, яке воно, мирне небо.