Михайлова Рената, 9 клас
Чорноморський ліцей №4
Вчитель, що надихнув на написання есе: Іжук Олена Володимірівна

Війна. Моя історія

Я ніколи не зможу усвідомити, що в моїй країні розпочалась війна. Двадцять четвертого лютого я прокинулась раніше звичайного, від якоїсь тривоги уві сні. Коли я зайшла в групу класу, мої однокласники почали надсилати новини про якісь вибухи. Я не тільки що не повірила, просто це було для мене як щось із книги або фільму, зовсім не стосувалося моєї країни й життя взагалі.

Перший день, звісно, ніхто нічого не розумів, проте на другий, мама в один момент подзвонила мені з криком: "Швидко збирайся, зараз поїдемо на дачу!". Я не розуміла всієї паніки, але, коли ми приїхали, в ту ніч була перша тривога у нас у місті. Був один вибух, але цього було достатньо, щоб ми почали сходити в підвал кожну тривогу.

Близько двох тижнів ми жили лише на дачі, але ми з мамою ходили додому щодня по шість кілометрів туди й назад, щоб погодувати кішку, бо не було можливості взяти її з собою. Гроші старалися не витрачати, тому що ніхто не був впевнений у завтрашньому дні. Проте, навіть за таких обставин, на 8 березня мій тато подарував мені мою мрію — це був маленький альбом з монетами різних країн. На той момент там були лише один, два, п'ятдесят центів і один долар монетою, але протягом цього року моя сестра вложила в цей альбом ще й п'ятдесят турецьких курушей.

Тридцятого березня мій тато вступив в Територіальну Оборону. З цього дня ми могли з ним бачитися, дай Бог, раз на тиждень. Я за ним дуже сумувала, але щотижня ми з ним бачились все рідше і рідше. Хочу сказати, що у дві тисячі чотирнадцятому році мені було п'ять років, і я жила в російськомовному, русифікованому суспільстві. Часто мені казали, що росіяни це "наші", особливо мій тато. Але, до щастя, він зрозумів, наскільки він помилявся і зробив ті подвиги, за які повинна пишатися вся Україна.

Через те, що моя кішка майже половину березня була сама у квартирі та часто чула гучні вибухи, в неї був дуже сильний стрес, і це призвело до того, що вона померла у вересні. Їй було вісім років. Я дуже сумую за нею, і вважаю, що якби не ця жахлива війна, то вона ще довго прожила б.

У тому ж місяці мій тато вступив у Збройні Сили України, що ще більше вплинуло на те, як часто ми будемо з ним бачитися. А в грудні того ж року, він виїхав на фронт. Дві тисячі двадцять другий був першим роком, коли ми зустрічали новий рік без тата поруч. Коли він перший раз приїхав під час відпустки додому, я побачила, як він сильно посивів за пів року. Це було страшно, бо, як кажуть, найстрашніше для кожної дитини — це бачити, як її батьки старіють. Мені було страшно навіть думати про те, що він пережив. Для мене він найголовніший герой на цій планеті.

Коли я згадую життя до двадцять четвертого лютого, у мене відчуття, що це не моє життя, що цього ніколи не було. Водночас я досі не можу усвідомити, що в моїй країні війна, але і не можу усвідомити, що життя до війни існувало.