Доленко Денис
КЗ «Свалявський професійний будівельний ліцей» ЗОР, група №5, професія «Слюсар з ремонту КТЗ, Рихтувальник кузовів»
Вчитель, що надихнув на написання есе: Пліхта Антоніна Антонівна

Війна. Моя історія

24 лютого – день, який почався в моїй Грушівці Куп'янського району не з ранкової чашки чаю, а з телефонного дзвінка друга зі словами: «Денисе, прокидайся, почали бомбардування Харкова!» Я деякий час сидів шокований і думав, що це якийсь жарт, 20 хвилин не знав, що робити. Потім пішов до мами в кімнату, розбудив її і сказав: «Мамо, почалося бомбардування Харкова!» Коли побачив реакцію мами, мені стало страшно.

Перші вибухи ми почули приблизно о 7 ранку, вибігли в коридор та просиділи там приблизно пів години. Я ніколи не відчував такого страху і безпорадності. Врешті вирішили піти всією сім'єю до бабусі, щоб облаштувати там підвал.

Вечір, приблизно о 18:00 перша колона техніки в’їжджає до нашого села. Це були воїни ЗСУ, по їх діям було видно, що налякані вони не менше за нас. Люди підходили до них із питаннями, а у відповідь чули тільки одне: «Відходьте!» 19:00: колона ЗСУ вирушила в невідомому напрямку. Перед від’їздом сказали: «Ховайтеся у підвали, бережіть себе!»

Перша ніч війни та перша ніч у холодному і сирому підвалі. Я не міг зігрітись, зовсім не міг спати.

25 лютого зранку вийшли з підвалу, піднялися в квартиру поснідати.

Потім – в магазин, черги були дуже великі. За годину, по дорозі додому почули глухий свист, коли підняли свій погляд в небо, побачили ракети, що летіли в невідомому напрямку. Лягли з мамою на землю, через деякий час побігли додому. День пройшов більш-менш спокійно. Ніч – знову в холодному підвалі, знесилені, вдається якось заснути.

26 лютого, ранок, найжахливіший у моєму житті. В центрі села майорить не синьо-жовтий стяг, а висить триколірна ганчірка. В той день вибухи не стихали, ВСРФ їздили по моєму селу, на кожній автівці чи техніці літери ZVO. Їх боялись усі… Життя в окупації: страх, тривожність, невідомість, переживання, немає свободи дій, слова, довіряти можна тільки самому собі, зрадити може будь-хто, навіть близька людина. За твою проукраїнську позицію могли вбити, катувати, розстріляти. Знову ніч у холодному підвалі з думками про евакуацію.

27 лютого – розпочали пошуки перевізника до Харкова. Щодня бомбардування, життя в невідомості та підвалах.

11 березня домовились з перевізником. Зранку 12 березня, всією сім'єю чекаємо перевізника у домовленому місці. За пів години очікування спостерігаємо за величезними колонами російської армії. З останньої колони на нас наставили кулемет, в той момент мене трусило від страху, а вони нас просто лякали.

Нарешті їдемо до Харкова, кожна мить як вічність. На під'їзді до смт Шевченкове ми побачили купу спаленої від бомбардування воєнної техніки. По дорозі безліч рашистських блокпостів, шукали серед нас воїнів АТО, ООС. Заїхали у місто Чугуїв, нарешті наші військові та синьо-жовті стяги, а ще багато зруйнованих будинків. Коли виїхали з Чугуєва, назву населеного пункту я не пам'ятаю, побачили машини, поряд з якими лежали окровавлені трупи жінок, чоловіків, дітей. Я вперше зрозумів як війна знецінює людські життя, руйнує все навколо. На околицях Харкова під час перевірки документів на блокпосту почався дуже сильний обстріл.

Нарешті Харків, трохи заспокоїлись, очікуємо евакуаційний потяг під звуки обстрілу та авіації. Сіли в рятівний поїзд, а сильний обстріл не припинявся, рушаємо до Львова, а потім до кордону з Польщею…

Є багато чого можна було б розповісти… про це я пишу зі сльозами на очах. Здається, за декілька днів від початку війни я прожив ціле життя, заглянув в очі смерті і став дорослим…

PS.
Далі була Польща: Варшава, Краків, Лодзь, майже 8 місяців. Разом прийняли важливе рішення: повернутися в рідну Україну.

Сьогодні здобуваю робітничу професію у Свалявському професійному будівельному ліцеї, що в Закарпатті. Мама продовжує працювати на швейному підприємстві Закарпатманіфакторинг (ГІС Полімер) швачкою, яке евакуювалось в Мукачеве з Харківської області. Братик навчається у школі.

Віримо в ПЕРЕМОГУ! Все буде УКРАЇНА!