Макарова Альона, 16 років

Переможниця конкурсу есе 2024, 2 місце

Херсонський базовий медичний коледж

 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Минає день, минає ніч, минає тисячна доба героїчної боротьби нашого народу за право жити, дихати, кохати, народжувати дітей, вкладатися спати і не думати, що завтра не настане для тебе. Минає тисячна доба Хто б міг подумати? 1000!

Скільки сліз, страху, відчаю і молитов позаду, скільки надії, сили, впевненості, жаги життя і мрій попереду.

Коли я  навчалася у 2 класі, напередодні 9 травня, як водиться, нам розповідали про війну, про дітей на трудових фронтах і посильну допомогу молоді у шпиталях, на заводах, підсобних роботах. Тоді я слухала і не вірила, що таке можливо. А зараз я студентка медичного коледжу, яка присяглася у будь-що рушити на передову по закінченні навчання.

Мамо, чи думала я, що мені, тоді ще маленькій тринадцятирічній дитині, доведеться чути автоматні черги, розрізняти, який снаряд розірвався неподалік, надавати першу домедичну допомогу і бачити танки впритул? Моторошно. Не такого життя заслуговує наша молодь.

Я все згадую той перший страшний ранок. Дзвінок сестри: «Мамо, матусю, почалася війна! Чорнобаївка під вогнем». Потім перша повітряна тривога. Четверта ранку, моє місто ще ніжилося у снах. Величний Дніпро турботливо вкривав Херсон ковдрою густого туману, а підступний ворог вже поливав лівобережжя кров'ю невинних людей.

За обрієм ледь прокидалося сонце, сніг ще не встиг зійти повністю, тому здавалося, що вся земля вкрита скатертиною з кришталевих візерунків, по якій безсовісно їхали кляті танки, розбиваючи вщент тисячі людських доль.

Влучання. Міст. Влучання. «Фабрика». Влучання. Наша вулиця. Кляті вбивці! Важко. Продуктів немає, їсти хочеться, але терпиш. Нас багато: я, мама, тато, сестричка, дві бабусі, племінники, песик і кішечка. Мама дає шоколадку. Мням, смачно. Провалюєшся в страшний сон довжиною в 9 місяців.

Окупація виносила і народила нас новими українцями, які можуть, хочуть і будуть виборювати свободу, лупати скалу, як заповів Франко, рвати столітні кайдани за заповітом Шевченка, сміятись крізь сльози, як незламна Леся. 9 місяців. Символічно:)

Ми вже без води, опалення, світла не менше місяця. Про зв'язок ніхто не згадує. Ранок, десь 7 година. Бах! Бах! Мама будить, веде в коридор. Я змучена після важкої ночі – то кляті москалі втікають зі зґвалтованого і повністю розграбованого Херсону. 11 листопада, 16-та година вечора. Місто в шоці. Сусідки кажуть, що наші в місті.

Наші? Не може бути. Тато дістає старенький радіоприймач, шматочок мідного дроту і ще чогось – і оп! Є сигнал!

Президент? Пан Зеленський? Промова! «Чекали і дочекалися. Місто Херсон звільнено від російських окупантів. Слава Україні!» Мамо, матусю, вільні! Життя буде! Життя буде?

1 грудня. Чудом живі. Три міни і ракета в будинок. Не пробачу. Покидьки!

Вночі, як завжди, підступно. Всі цілі? Швидко в підвал! Скло, дроти, попіл в повітрі. Сусіди, знайомі. Кров? Песика несли на руках, аби не порізав лапки, кішечка в переносці. Живі.

10 грудня. Фосфор. Терміновий виїзд між обстрілами. Дісталися Кропивницького.. Ми летіли.

Тато боявся, мама тихенько плакала, я притулилася до сестри. Невідоме місто подарувало можливість волонтерити в центрі реабілітації солдатів, здійснити мою мрію – виступати з номерами фланкування, закінчити 9 клас.

Та як би не було добре, серце рвалося додому, бо там мої люди особливого складу – сильні, хоробрі, мужні, водночас ніжні та привітні, ласкаві та усміхнені.

Ми повернулися додому, аби мати можливість допомагати ЗСУ, чим наразі і займаємось. Мій тато, трішки підлікувавшись, вступив до лав Захисників України і охороняє мій сон, наш сон, наші сніданки, наше життя.

Нещодавно я отримала неймовірну подяку від наших хлопців. Вони знайшли мене за позивним, який дали в центрі реабілітації.

Після деокупації я роздавала рятівникам-героям в'язані українські сердечка, які готувала всі 9 місяців – набивала їх наповнювачем, пакетами, конспектами сестри. Так от, один із воїнів написав, що носив серденько в нагрудному кармані, коло серця. Потрапив під обстріл, і уламок від снаряду застряг саме в талісмані, не зачепивши солдата.

Така дивовижна сила молитви херсонських дівчат!