Мензарев Олександр, 17 років

Переможець конкурсу есе 2024, 2 місце

ВПУ № 92 м. Сіверськодонецька Луганської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кравцова О.В.

 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів війни – тисяча майже безсонних ночей. Якими вони залишилися в пам’яті?

Мама дає мені світлину, яку випадково знайшла серед сторінок улюбленої книги, що захопила з дому. Дивлюся на неї – і спогади поглинули мене. На фото я з друзями на березі річки.

Теплий літній день, залитий сонячним світлом, у воді плюскається малеча, поруч у м’яча грають підлітки. Видно, що ми тільки-но вилізли з води, сміємося, обличчя усіх навколо усміхнені.

Скільки мені років на фото? Дванадцять-тринадцять? Чи були ми щасливими? Хто ж в такому віці, над цим замислювався?

Щоранку прокидався від ніжного маминого доторку. Вона рано поспішала на роботу. Моя бабуся, моя найкраща бабусенька, годувала смачним сніданком. Удома завжди пахло то млинцями, то пиріжками, то ще чимось смачненьким. Влітку з друзями пропадав то біля річки, то на спортивному майданчику. Любив ганяти на велосипеді, а взимку на ковзанах.

Звичайно, мене привчали батьки до роботи. Працював  на городі в селі у бабусі, допомагав поратися  по господарству. Це не було важко, обтяжливо, усе робилося з радістю, бо поруч були рідні.

Любив ходити до школи. Збиралися разом  дівчата, хлопці, по дорозі хтось щось цікаве розкаже – насміємося! Тоді сміялося з нічого. Якими ж ми були щасливими тоді, безтурботними, упевненими в наступному дні.

Чорного 24 лютого 2022 року ранок почався з жахливої звістки: як колись фашисти, так рашисти на світанку напали на мою Батьківщину.

З уроків нас відпустили. Мої однокласники, як і я, інформацію сприйняли, але повністю не усвідомили, що почалася війна. Думали, що після вихідних продовжиться звичне життя.

Наш світ такий яскравий, щасливий, вкрав підступний ворог.

Мій рідний Сіверськодонецьк пройшов випробування вогнем у 2014 році, з честю вистояв. Тепер війна повернулася в моє рідне місто, яке майже одразу опинилося на лінії вогню. Почалися щоденні обстріли, дедалі сильніші. Потрапили в ТЕЦ – і будинки в моєму мікрорайоні залишилися без опалення, а березень видався надто холодним. Спали одягненими, постеливши в коридорі на підлозі, дотримувалися захисту двох стін.

Досить швидко стало небезпечно перебувати в квартирі. Коли били «Гради», відчув, що наша дев’ятиповерхівка ніби хитається.

Почали під час обстрілів переховуватися в підвалі сусіднього будинку, а туди ще добігти треба було. Там холоднеча жахлива, як не одягайся, одразу ноги до підошов примерзають. Малі діти, не розуміючи, що відбувається, вередували, плакали. Люди заспокоювали, розважали і своїх, і чужих малюків, підтримували одне одного, ділилися чаєм, якимись смаколиками.

Інколи в підвалі просиджували цілу ніч.  Рашисти, як вампіри, навісніли саме тоді.

Кожного дня моє рідне місто набувало іншого вигляду: розбиті будинки, згорілі авто, тролейбусні дроти обірвані, валяються на дорозі, кругом скло, море скла під ногами. Одного дня під час затишшя пішли з мамою до магазину. Сусіди сказали, що там продають свіжий хліб. Проходили повз мою школу.

Серце стислося від болю – жодного цілого вікна, один бік пробито; берізки, колись стрункі, розкішні, були ніби спиляні до половини, на спортивному майданчику глибочезна вирва.

Дивлячись на цей жах,  згадав слова Ліни Костенко: «Ой люди, люди, Божа подобизна, до чого ж ви цю землю довели?!» У цей момент зрозумів, наскільки школа мені рідна, дорога. Одного дня після масованого обстрілу дісталося нашій квартирі: вікна вибило, розбило балкон, стіни, стелю прострочило осколками.

Вирішили виїхати до безпечного міста, сподівалися, що тижні на два, а розтяглася розлука на роки.

Виїздили з міста після комендантської години, захопивши лише найнеобхідніше.  Було дуже небезпечно, бо звідусіль лунали постріли. На блокпостах наші бійці пропускали, даючи поради, як безпечніше їхати. На трасу  зайвий раз виїздити не ризикували, добиралися в основному польовими дорогами, але й там зустрічалися спалені авто, про долю їх пасажирів лише здогадувалися.

Через яке б село не проїздили, кругом картини, як із фільму жахів: розбиті, згорілі хати, на вигонах ревуть  нажахані домашні тварини, яких хазяї випускали з двору, коли покидали домівку. Бабуся майже всю дорогу тихо плакала, мама ніби закам’яніла.

Нам пощастило добратися до Тального,  маленького містечка на Черкащині. Нас прихистила родина віруючих. Надали притулок, поділилися продуктами, зігріли теплим словом. Почали приходити до тями. Я продовжив навчання дистанційно. Дуже радів цьому, це була єдина можливість спілкуватися з друзями. Там було затишно, спокійно, але не було де працювати дорослим, а грошей залишалося обмаль.

Переїхали до Дніпра. Винайняли квартиру, мама влаштувалася на роботу, однак довелося покинути й це місто, бо почалися прильоти сюди.

Переїхали до Ужгорода, знову звикали до нового міста, чужого помешкання, чужого ліжка, чужого посуду. Мама  тут почала працювати, а я перевівся до місцевої школи. Однокласники прийняли мене і ще одного юнака з Маріуполя доброзичливо, тактовно, не розпитували про пережите. Цього року закінчив 11-й клас і вступив до училища мого рідного міста Сіверськодонецька навчатися на кухаря. У вільний від  навчання час працюю, треба ж допомагати рідним.

Живемо ніби в заціпенінні, не випускаємо телефона з рук, відслідковуючи новини. Тисяча днів війни. Мій шлях помістився на двох сторінках розповіді; скільки за цим пережитого болю, страху, але не зневіри.

Не втратив ні я, ні мої рідні віри в перемогу, в наших захисників. Навіжений ворог намагається стерти з лиця землі наші міста, позбавити нас історичної пам’яті, бо в пожарищах війни знищуються музеї, горять пам’ятки історії, книги. Не тільки люди страждають, але й природа.

Невже там, на болотах, юродиві не розуміють, що згорілі ліси, забруднені озера, річки, знищене Каховське водосховище в майбутньому не відгукнеться їхнім дітям та онукам?

Руйнуючи будинки мирних людей, лікарні, школи, дитячі садки, вороги намагаються нас залякати. Та де їм, недолугим, знати, що народ, у генах якого козацька доблесть та відвага, поставити на коліна ще нікому не вдавалося і не вдасться. Ніхто не зможе перемогти народ, який живе за заповітами великого Кобзаря:

«… і вражою злою кров’ю волю окропіте»       

«Борітеся – поборете! Вам Бог помагає!

 За вас правда, за вас слава

 І воля святая!»

Плече в плече в лавах ЗСУ борються чоловіки й жінки. Об’єдналися люди і в тилу, намагаючись підтримати своїх захисників. Мої мама та бабуся ходили плести маскувальні сітки, бабуся в’яже теплі шкарпетки.

Не знищити клятим ворогам ні віри нашої в перемогу, ні мови, бо Україна – неопалима купина. Ще будемо чути і шепіт жита в полі, і спів пташок, ще будемо сміятися, співати, мріяти. І обов’язково повернемося додому.