Мені 70 років. пенсіонерка, живу зараз на зйомній квартирі в Запоріжжі. Будинок мій залишився в Пологах. 

Я проживала разом з донькою, зятем і двома онуками. Зять був офіцер, у 2014 році був в АТО. В перший день війни він пішов у військкомат, відправили їх в Токмак - за 40 кілометрів від нас. 27 лютого він вже загинув – снайпер прямо в серце йому попав. Він не відповідав на телефон. 

А 3 березня вже зайшли орки до нас у Пологи. Було страшно, вони як таракани лізли. Стріляли по всім дворам. Сунули міномети, танки, великі машини, піхота йшла між танками, стріляли - це було страшно. 

Ми з донькою вдвох поїхали в Токмак, щоб забрати тіло вбитого зятя. Там були скрізь кацапи. На посту нас питали, чого ми їдемо, і ми сказали, що у нас там батько після операції помер - потрібно забрати, і так ми тіло зятя привезли до моргу в Пологи, де були ще наші. Три дні не могли похоронити, тому що постійно стріляли «Гради». Літали літаки, стріляли з мінометів, а кладовище було біля дороги. 

Потім донька швидко зібрала дітей і виїхала, я залишилася сама. І почався кошмар: рашисти кожного дня приходили до мене, шукали зятя. Забрали в мене всі кошти, забрали машину, а потім я виїхала в Запоріжжя.

Дуже важко і дуже тяжко в 70 років залишитися бомжем. І діти роз’їхалися, хто куди. Мені зараз дуже важко.

Миру хочу. Щоб усім був мир.