Мені 37 років. До війни ми з сім’єю проживали в Харкові. 24 лютого були вдома, ще й так склалося, що у нас машина була в ремонті. Зателефонувала сестра чоловіка і сказала, що війна почалася. Ми підскочили і поїхали забирати машину. Звісно, була паніка. В машині бак пустий, на заправках - черги.

Дякувати Богу, не було такого, щоб ми сиділи без їжі: були у нас запаси і ліків, і води, і продуктів. У нас катастрофи такої не було, як в декого, але все одно важко все це пережили.

Найбільше шокувала сама ситуація, що в 21 сторіччі такими методами можуть щось вирішувати.

Трошки більше тижня ми просиділи під обстрілами і виїхали до родичів у Полтаву. Потім, вже в Полтаві, я дізналася, що вагітна. Пізніше народила хлопчика. 

Ми уже взяли себе в руки і намагаємося жити далі. Але морально тяжко: таке відчуття, що не своє життя проживаємо.

Все-таки очікуємо, що, можливо, літом щось зміниться. Хочемо повернутися додому. Все відновимо, відбудуємо й заживемо у мирній і гарній країні.