Я з Донецька. Коли в 2014 році моє місто окупували, ми виїхали до Харкова. А в лютому 2022-го переїхали до Полтави. Я працюю вчителем, мені 55 років.

Найбільше шокувало, коли ми ще в Донецьку почули перші вибухи. І коли ми вже жили в Харкові, то знов були шоковані першими вибухами. Перше, що я сказала: «Боже, невже знову? Невже знову?» І коли перший літак пролетів над Харковом, було дуже страшно.

Мені допомогли виїхати колеги. У нас собачка маленька - йорк, ми забрали її з собою.

Дуже важко без житла. Куди б ми не поїхали - нам приходилося знімати житло. Звісно, фінансів не вистачає, і дуже важкий емоційний стан, і здоров’я підірване.

З нестачею їжі чи одягу якось ще можна миритися. Нам допомогу надавали, тож критичної ситуації не було. Голодні не були.

Коли розпочинаються розмови про все, що стосується війни, в мене одразу емоції: я починаю хвилюватися і не можу спокійно говорити.

Дуже хочеться, щоб війна закінчилась швидше. Я вже думаю не про своє майбутнє, а про майбутнє своїх дітей. Мені хочеться, щоб скоріше настав мир і відновилася наша люба Україна.