Я з дитиною вже двічі стикнулися з війною. Перший раз у місті Донецьк у 2014 році. Ми були вимушені переїхати до Харкова, де в нас нічого і нікого не було. Треба було все починати спочатку - змінити професію, знайти роботу, влаштувати дитину у садочок, а потім до школи.

Другий раз - у 2022 році, коли ми змушені були тікати вже з Харкова у напрямку західної України. Ми їхали три доби. Не було жодного міста, де можна було б зупинитися і залишитися хоча б на кілька днів. Лише у Вінниці ми знайшли прихисток, де й залишилися і живемо вже третій рік. І знову все довелося починати з нуля у зовсім новому і далекому місті.

Перший день війни у 2022 році почався з вибухів по всьому місту. Їх було чутно і видно з вікна нашої квартири. Ми почали швидко збирати документи і кілька речей. Уже заходила ворожа техніка до міста, і ми знову були змушені тікати з уже рідного для нас Харкова.

У 2014 році війна для нас почалася з польотів винищувачів у центрі Донецька, захоплення адміністративних будівель поруч з нашою квартирою, аеропорту, пострілів і вибухів.

У 2022 році донька прокинулась від звуків вибухів, підійшла до мене перелякана. Я сказала, що знову почалась війна, треба збирати найважливіші речі дуже швидко і виїжджати з міста. Їй тоді було 10 років. У 2014 році, коли вона почула вибухи, я почала збиратися і сказала їй, що це грім, наказавши заховатися між вхідними дверима, де було металеве перекриття і, на мою думку, більш безпечно.

Найстрашних днів було два. Перший - у червні 2014 року, коли ми з дитиною виїжджали з Донецька під перехресним вогнем. На трасі тривали бої, але ми про це не знали і ніхто не заборонив рух. Другий - ранок 24.02.2022, коли ми знову тікали від війни, їхали другорядними дорогами, назустріч рухалась військова техніка, на узбіччях стояли розбиті автівки, які люди покидали і бігли. Не було навіть де купити хліба, щоб дитина могла поснідати.

Ми втратили близьких. Мій брат і тато не пережили всіх подій і померли від серцевих захворювань. Я постійно приймаю ліки і працюю з психологами.

У перші дні і навіть тижні не було ні продуктів, ні можливості купити хоча б шматок курки чи хліба для дитини. Завдяки людям, які мали власні запаси і господарство, ми змогли не голодувати.

Є одна річ, яка завжди з нами. Це маленька сумочка дитини, в яку вона вже двічі у своєму житті складала найнеобхідніше для себе, коли починалася війна і потрібно було тікати.