Війна перевернула все з ніг на голову. Я і чоловік в один день лишилися стабільного заробітку і були вимушені вивезти дітей у глухе село. Вже 2.5 роки діти намагаються вчитися онлайн і жити, якщо можна так сказати, повноцінним життям.

Ранок 24 лютого ми не забудемо ніколи. Харків почали дуже обстрілювати, бомбити, літали ворожі літаки. Було дуже страшно. Ми не знали, що робити і яке правильне рішення прийняти. Три дні ми сиділи у підвалі, а потім завдяки волонтерам нам допомогли виїхати з міста. Це було як страшний сон - ми їхали під постійними прильотами і обстрілами.

Діти самі все почули, і потрібно було пояснити, що країна росія на нас напала. Виїзд із міста був під обстрілами. Один із прильотів стався за 100 метрів від машини. Були забої та невеликі осколкові поранення.

Я і діти досі дуже налякані. Молодший син на самому початку почав трохи заїкатися, ми зверталися до психологів. Коли три дні сиділи у підвалі, у нас майже не було що їсти, тому що не могли вийти під обстрілами.

З нами від самого початку війни є маленька м’яка іграшка - біле мишеня.