Данілов Максим, Фаховий коледж зв’язку та інформатизації Державного університету інтелектуальних технологій і зв’язку

Викладач, що надихнув на написання есе — Борик Ірина Дмитрівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Я народився в мальовничому місті Миколаєві, яке стало для мене справжнім домом. Однак війна кардинально змінила моє життя. Я чітко пам'ятаю той четвер у сьомому класі, коли вибухи лунали так близько, що здавалося, вони відлунюють у самому серці. Той день закарбувався в моїй пам’яті, як свої п’ять пальців.

Мені було важко усвідомити, що звичне життя більше не повернеться, і що відтепер небезпека стала нашою щоденною реальністю.

Найболючіший удар війни я відчув, коли дізнався, що мою школу в Миколаєві було зруйновано двома прицільними влучаннями крилатих ракет. Це місце було сповнене спогадів, дитячого сміху, уроків і дружби. Там, де раніше лунав голосний сміх моїх однокласників і де ми ділилися своїми мріями про майбутнє, зараз залишилися лише руїни.

Спогади про шкільні дні, які раніше приносили радість і надію, тепер обпалені жахом і гіркотою.

Перший місяць війни був найстрашнішим. Я не міг спати, кожен звук вночі змушував мене здригатися від страху, боячись, що «завтра» може не настати. Моя родина прийняла важке рішення залишити наш дім у Миколаєві та переїхати до Одеси. Це був нелегкий шлях — ми покидали все, що було нам дорогим, і вирушали в невідоме.

Одеса стала новим притулком, але навіть тут війна постійно нагадувала про себе. Постійні нічні тривоги не давали спокою, змушуючи сумніватися, чи настане наступний ранок. Війна забрала багато життів невинних людей, у тому числі й тих, кого я знав. Я бачив, як руйнуються життя моїх близьких, і це залишило глибокий слід у моїй душі.

Переїзд змусив мене починати все заново. Я перейшов до нового ліцею в 9 клас, і, на жаль, спочатку не зміг знайти спільну мову з однокласниками.

Проте, навіть у найтемніші часи, життя завжди знаходить спосіб подарувати світло. Я зустрів людину, яка стала моїм справжнім другом, і це було величезною підтримкою для мене.

Зараз я першокурсник коледжу зв’язку, і тут я знайшов нових друзів та знайомих. Кожен день, який я можу прожити, став для мене справжнім подарунком.

Війна навчила мене цінувати кожну мить і не приймати її за належне. Я вдячний своїй долі та своїм батькам за те, що вони роблять все можливе, щоб захистити мене і мою сестру від усіх жахіть цього світу.

Протягом цих тисячі днів я зрозумів, що найголовніше — це не втрачати надію. Моє серце розривається за дітей, які втратили можливість жити в мирі та безпеці.

Я вірю, що одного дня ми всі зможемо знову відчути справжню цінність кожного нового ранку, коли війна залишиться лише болючим спогадом.