Грипас Катерина, 11 клас, Криворізький ліцей «Кредо» Криворізької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Миць Олена Федорівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Був прохолодний лютневий ранок, годинникова стрілка перевалила за шосту годину. Я прокинулась від того, що моя матуся розмовляла з кимось по телефону біля вікна, звідки доносилися віддаленні звуки вибухів.

Я бачила мамине занепокоєння та страх і від цього на душі ставало ще більш моторошно.

З’явилось велике бажання зануритися під ковдру із закритими очима, щоб прокинутися і з радістю зрозуміти, що то був жахливий сон. Проте, моє бажання не справдилось. На мої запитання мати нічого точного не відповідала, я не розуміла, що то були за вибухи, і я взяла мобільний телефон, щоб прочитати новини в Інтернеті.

Я побачила заголовки: «Росія розпочала війну проти України», «Путін оголосив війну Україні у прямому ефірі».

Я навіть не уявляла в той час, що надалі буду так часто переглядати новини та повідомлення щодо ситуації в моїй країні. Я ще не розуміла, що у той четвер 24 лютого 2022 року змінилось все моє життя.

Не розуміла я, що так буду сумувати за відвідуванням шкільних уроків та спокійною прогулянкою по парку, місту зі своїми друзями. Не розуміла, що в моєму житті з’являться на повсякденній основі такі поняття як: «повітряна тривога», «загиблі від ракетної атаки», «КАБ», «балістика», «стратегічна, дальня та тактична авіація», «шахеди», «ППО» тощо.

Не розуміла, що зможу відрізняти поняття різних типів ракет та вибухів. В той ранок я не бажала вірити у те, що відбувається. Не знала, що найстрашніше чекає попереду.

31 липня 2023 року стало саме тою датою, яка розділила моє життя на «ДО» та «ПІСЛЯ». Після влучання балістичної ракети типу «Іскадер – М» у багатоповерховий будинок, де я мешкаю, моє життя перевернулося.

В той ранковий понеділок нічого не свідчило про трагічні події, що очікували мене та мою сім’ю, наших сусідів. В той ранок я була вдома з молодшим братом та бабусею, а батьки пішли на роботу.

Наш пухнастик мирно спав на моєму ліжку. Я прокинулась та почала займатися ранковою рутиною. Братик ще спав у своєму ліжечку, бабуся поралась на кухні, і ось як «ВИБУХ», без оголошення повітряної тривоги, без будь-якого попередження.

Я побігла та схопила брата на руки і забігла з ним у коридор. Бабуся через хворобу повільно дійшла до нас і в цей момент ми почули дуже гучний звук, схожий на турбіну літака, після чого пролунав наступний «ВИБУХ», та будинок здригнувся.

Звук скла, що розбивається, на фоні криків людей, викликав паніку та жах. Ми не замислюючись ні про що побігли на вулицю.

Я навіть зараз пам’ятаю, як скло хрустіло у мене під ногами на сходинках у під’їзді та на вулиці, стовп вогню у останньому під’їзді, закривавлені люди, звуки сирен та плач — такі картинки випливають у пам’яті.

Ми всі залишилися живі та цілі — і це дуже велика радість. Навіть нашого улюбленого кота знайшли у схованці в квартирі. Проте, не всі сусіди могли поділитися такою радісною новиною щодо своїх близьких.

Після вказаних подій ми з батьками стали ще більш близькими, ніж були. Ми стали сильніші, оскільки разом зуміли опанувати складні часи для нашої родини під час трагічних подій у нашій державі.

1000 днів війни пройшов кожен з нас. У кожного із нас вони свої: свої переживання та радощі, свої досягнення та втрати.

Я не знаю, що нас та мене очікує у майбутньому, проте розумію, що головне — не здаватися!

Слід до останнього боротися та допомагати у такій боротьбі! Цінити та насолоджуватися кожним днем життя, не втрачати надію на нашу Перемогу!