Коваль Вадим, 10 клас, Верблюзький ліцей Новгородківської селищної ради Кропивницького району Кіровоградської області

Вчитель, що надихнув на написання есе — Анісевич Оксана Миколаївна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Минуло майже 1000 днів війни, повномасштабного вторгнення на територію України. Здається, пройшло вже так багато часу, проте, я пам’ятаю той день, ніби вчора. Ми з братом не пішли до школи, батьки та дорослі були дуже збентежені, хоча й намагалися не подавати виду при дітях.

А потім у нашій сім’ї трапилося горе, — на третій день війни загинув мій рідний дядько, брат моєї мами. І саме тоді я, дванадцятирічний хлопець, почав цінувати час, проведений зі своїми рідними.

Наш будинок був розташований не дуже далеко від зони бойових дій. Ми продовжували жити далі, бо сподівалися на швидке завершення воєнного конфлікту.

З початком війни моє життя значно змінилося, я менше спілкувався зі своїми друзями, не відвідував школу, не бував без дорослих на вулиці. Довелося полишити тренування з боксу! Мені, як дитині, це було важко прийняти.

Ніяк не міг збагнути, чому в наш час, час технологій та інновацій, можна напасти на іншу країну, на цивільних людей, тим самим кардинально змінивши, а в когось навіть відібравши, життя!? Про війни я чув лише на уроках історії, навіть не міг уявити, що таке може трапитись у моєму житті.

З часом, коли конфлікт загострився ще більше, батьки вирішили переїхати до більш безпечного місця. Так ми опинилися в дідуся з бабусею в Кіровоградській області, де моя родина перебувала трошки більше трьох місяців.

На новому місці ми з братом почали відвідувати іншу школу (повітряні тривоги значно перешкоджають освітньому процесу), не скажу, що для мене це був великий стрес, але все ж таки хотілося додому, в нашу затишну оселю, на Донеччину.

Сидіти за партою в рідній школі, спілкуватися зі своїми друзями, сміятися над безглуздими жартами. Але, хай би як там не було, зі мною тут увесь час моя родина, і саме заради цього я міг і зможу витримати будь-які негаразди.

А потім був іще один переїзд до іншої громади, уже в наш новий будинок. Я думав, що ніколи не зможу на новому місці, що ще один переїзд, нові люди та знайомства — це не для мене, проте, я дуже помилявся!

На новому, вже постійному, місці проживання мене прийняли за «свого», я знайшов нових друзів, почав ходити в нову школу, де мені подобається.

Саме для себе я збагнув декілька речей (звісно, беручи приклад з моїх батьків):

  • ніколи не падати духом;

  • завжди знаходити позитивне навіть у дрібницях;

  • не загострювати уваги на минулому, сміливо йти вперед;

  • не боятися нового та незвіданого;

  • як би не було важко, з тобою завжди твоя родина і люди, які можуть прийти на допомогу.

А ще я почав цінувати час, проведений з друзями, рідними та близькими людьми, жити тут і зараз, намагатися не відкладати «на потім» те, що можна зробити сьогодні, бо різні життєві ситуації вносять свої корективи в життя та плани на майбутнє.

Є речі, які ворогам не здолати ніколи! Це наша єдність і взаємопідтримка.

Волонтери, медики, звичайні люди — усі стали частиною цього великого супротиву. Крок за кроком, кожен із нас робить усе можливе для спільної Перемоги.

Разом ми все витримаємо, все здолаємо, бо ми на своїй землі! Все буде Україна!