Козлов Іван, учень 9 класу КЗ «Харківська гімназія № 148 Харківської міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе: Удовенко Тетяна Михайлівна

«Війна. Моя історія»

Друзі! Чи знайоме вам відчуття радості від усвідомлення того, що ти і твоя праця потрібні людям? Якщо так, то ви зрозумієте  настрій, з яким я повертався з центру допомоги переселенцям, куди майже щодня ми з Олексієм, моїм братом, приносимо продукти та  необхідні речі.

Дорогою Альоша звернувся до мене: - А пам`ятаєш, як 3 роки тому я сказав, що ніколи б не пішов у розвідку з тобою?” - Пам`ятаю, я тоді дуже образився. А тепер? - А  тепер я  хочу сказати, що пишаюся тобою, знаю, що не підведеш!

Ми згадали мій шостий клас і погані стосунки з новим колективом. Тоді я звинувачував усіх, крім себе, однак брат  був переконаний, що я сам винен. Тільки мама заспокоювала мене і  якось промовила: “Мій дорогий! Я хочу дати тобі одну пораду: коли людина не в змозі змінити ситуацію, вона повинна змінити себе...”.

Тоді я не зовсім зрозумів  її слова, але сьогодні точно знаю, що мама була права.

Вибачте,  не представився. Мене звуть Іван Козлов, я учень 9 класу Харківської гімназії №148, проте мешкаю в місті Світловодську. Чому так?   Бо  війна — тому причина. Це вона розділила моє життя на “до” і “після...”

Того жахливого ранку мама збудила нас і наказала швидко вдягатися та збирати речі. Вона була дуже схвильована, хоч намагалася не показувати своїх почуттів. До речі, пізніше ми дізналися, що першим, хто відчув біду, був наш кіт Жорик, який завжди спав разом із мамою. Тої ночі він утік зі звичайного місця ще до вибухів і нам довелося його довго шукати.

Що я почував тої миті? Важко сказати — це була ціла буря почуттів. Спочатку - переляк, хвилювання, потім з`явилася надія, що все це не надовго. Тоді я ще не розумів, що цей день був тільки початком довгої низки днів і ночей моєї нової реальності, у якій  доведеться жити.

Наш перший маршрут проліг до Балаклеї, де знаходилися родичі, але ми були там зовсім не довго, бо вже ввечері приїхав мій і Альошин батько і забрав нас до Світловодська, де мешкала його сім`я.

Перші тижні мого  перебування в цьому місті були тихими і спокійними порівняно з тим, що відбувалося в Харкові, але я чомусь весь час відчував страшенну втому, а в голові був повний безлад.

Часто думав про маму, адже вона залишилася в Харкові, і їй не раз довелося ночувати в шкільному підвалі, що став “укриттям” для неї та ще майже для 50 мешканців мікрорайону, що ховалися там під час повітряних атак ворога.

Час ішов, і мій страх та невпевненість поволі стали зникати. Очевидно, я подорослішав і зрозумів, що  “сльозами горя не здолаєш”, тож треба не боятися, а діяти. Власне таких як я — багато, і якщо ми всі об`єднаємо наші сили для перемоги, згуртуємося навколо спільної мети, то жоден ворог нам не страшний.

Батько схвалив моє рішення - і  я долучився до бійців тероборони, безмежно радіючи бронежилету й касці, які мені видали. Ми  з братом чергували на блокпосту поблизу Кременчука то вдень, то вночі, і одного разу я став свідком затримання диверсанта, який під виглядом водія намагався провезти зброю. 

Потім я знайшов своє місце серед волонтерів. З часом почав розуміти мамині слова, що коли людина не в силі змінити обставини, вона мусить змінитися сама. Мені здається, я змінився, адже не випадково кажуть, що став відповідальним, навчився долати труднощі. Сьогодні  головне для мене — бути там, де потрібна   допомога.  А завтра?   У мене є мрія:  після закінчення 9 класу хочу вступити до медичного технікуму, щоб у майбутньому  рятувати життя людей.

Ось така, друзі, моя історія війни. Можливо, хтось скаже, що вона надто проста й нецікава, але для мене, як для будь-якої людини, важливо все, чим я живу і про що мрію. А як вважаєте ви?