Катерина Журман, 10-В клас, Чернігівський Ліцей №1

Вчитель, що надихнув на написання есе - Алексеєнко Людмила Іванівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

«Найбільше я боюся сирен. Отих самих — як у Чорнобилі», — сказала я своїй подрузі за кілька днів до початку. Пам’ятається, тоді було щось на кшталт випробовування сирени — для чого, чому, ніхто достеменно й не знав. Мушу зізнатися, мене тіпало від самої думки про те, що почую цю жахливу «симфонію.» На моє щастя, вона не зіграла в той день, але зіграла в ті години, які змінили все.

Далі був морок. Перший місяць я пам’ятаю уривчасто. Що там можна ще пам’ятати, окрім як душного вогкого підвалу, плачу дорослих людей з розпухлими від сліз очима, суцільного «бум-бам» та «бум-бам». Ніколи б не подумала, що буду плакати пліч-о-пліч з тими, з ким я лише «здоровкалася» до цього. Справді, дивним відчуттям було казати рідним «добраніч»...

Тоді я вперше відчула взаємодопомогу. Дивне це слово — наче й несе за собою добро, але й виникає зі зла. Саме такий жах, як війна, і обʼєднує людей з різними історіями в одну потужну силу, яка вистоїть і в бурі, і в грози. Підтримка у важкі часи дуже важлива… Може, вона й не покращить ситуацію кардинально, але хоча б зігріє зболену душу.

Коли ми з мамою виїхали у «безпечне місце», скажу без зайвого пафосу — хотілося їсти. Зайшли в супермаркет — нічого, порожні полиці. Саме тоді я й переконалася, війна — це не просто метушня — це коли навіть щурам у холодильнику нема чого їсти. Пішли в кіоск. Платити за мале кільце ковбаси тисячу гривень було, звісно, занадто — але ж їсти хочеться, хай йому грець. От така «коштовна людяність» під час війни — аж стискає в грудях.

Наскільки б нам не було важко це визнати, є різні люди з різними цінностями, які по-різному розуміють значення взаємодопомоги. Яку б привабливу позицію нам не нав’язували — насправді кожен думає лише про свою шкуру, і тільки в деяких випадках звертає увагу на те, що відбувається довкола. Погодьтеся — жити, як цар у палаці, оточеному бомжатником, ніхто не хоче. Саме тому в серцях має жевріти хоча б іскра людяності та взаємодопомоги.

Повномасштабна війна докорінно змінила моє уявлення про людяність, єдність українців, патріотизм. Хтось і в крові, і в багнюці побіжить підіймати тебе з-під уламків, а хтось лише бігає у вишиванках і кричить про «східний» рускій мір. Хтось втрачає домівку, в якій виріс, а хтось здає однокімнатну за десять тисяч на ніч. Хтось готовий на весь світ закричати «Ще не вмерла…», а хтось публічно розмірковує, як там «погано живеться в Україні»... Змінилося ставлення до патріотизму. Ти можеш жити за тисячі кілометрів від рідної землі — але все ще говорити солов’їною. А можеш не говорити. Можеш жити в Україні та слухати російську музику. Або ж — працювати над відбудовою українства. Патріотизм — поняття суб’єктивне.

Саме в ті місяці я вперше відчула цей контраст. Рятуючи своє життя, моїй мамі й мені доводилося спілкуватися з різними людьми. У Каневі незнайомі господарі принесли нам воду та хліб. У Хмельницькому пара звичайних містян запросила переночувати — зустріла нас із гарячим борщем і пампушками, копійчини не взявши. Ці дрібниці — теплий борщик, слово «будь ласка», щира усмішка — стали для мене справжнім світлом у темряві.

Не обійшлося й без принижень від тих, хто ніколи не зможе зрозуміти людей, які пережили увесь цей жах. Одні називали нас «зрадниками», бо «якщо ви так любите неньку-Україну, чому тікаєте», «чого не на фронті» — то взагалі якесь кліше. Інші сказали, що ми «недоукраїнці», бо до цього вдома говорили суржицькою російською тощо. Гули собі, як бджоли, без кінця, аж у вухах дженькало.

За кордоном моральний стан погіршився ще більше, хоч сирени й не гуділи. Маму скерували на мовні курси, де кілька разів насварили її за те, що тільки й робить, що плаче, замість як виконувати «надважливе» домашнє завдання. Мене ж відправили в інтеграційний клас, де не розуміли, чому я проти війни, якщо «ми — споконвічно братні народи». Підсилювали все це дальні родичі, які нас «прийняли». Вони наче й за Україну, але як тільки починали називати нас «укрАїнцями» — ставало соромно до болю.

Тим не менш, шукаючи відраду від усього цього, я познайомилася з місцевими волонтерами. Вони стали не лише опорою для мене в ті важкі часи, але й поштовхом до мого розуміння ким я хочу бути в майбутньому. Завдяки їм я навчилася організовувати івенти, займатися збором коштів, і що найголовніше — вперше отримала досвід з продажу власних картин та ляльок-мотанок. Завдяки моїй широкій  культурній діяльності, мене представили місцевій владі як молодого волонтера, якому можна довірити організацію благодійних заходів.

Цей період дав мені ще одне — досвід співпраці в плюрікультурному середовищі. Я мала змогу не лише поглиблювати свої знання про різні культури, але й представляти свою країну в іноземній спільноті. Завдяки моїм академічним досягненням в інтеграційному класі та позакласним активностям, мене обрали серед інших учнів для відвідування гімназії з німецькими дітьми.

Попри сум за батьківщиною та рідними, я плідно працювала над своїм навчанням із метою стати кращим представником української молоді. В очах моїх вчителів я була не лише працьовитим учнем, а й привітним товаришем для своїх однокласників — завжди готовим допомогти та пояснити. Ми разом створювали візуальні проєкти для шкільної газети, брали участь у таборах, волонтерили. Усе це спліталося міжкультурною взаємодопомогою.

Було цікаво дізнатися про ті історії, які ми, українці, знаємо поверхнево. Расова ворожнеча в ПАР до цих років була для мене просто віддаленою темою. І що тепер — я маю хорошого товариша звідти, який може розповісти набагато більше за так звані «розумні книжки з історії.»

На мою скромну думку, подія, яка змінила все, принесла не лише «взаємодопомогу» між українцями, а й підсилила мою глобально свідому особистість, показала мені, що знати не лише про свою домівку — це важливо у нашому такому розмаїтому світі. «Чужа історія — це не завжди щось далеке. Часом вона болить не менше, ніж твоя. Часом вона — про тебе.»

У класі під час проєкту ми мали намалювати мапу світу з особистими історіями учнів. Карта вийшла досить строкатою, однак справжньою цінністю були не малюнки, а те, як ми слухали ці історії. Хтось мовчки, з напруженим обличчям, хтось — зі сльозами,  хтось — з щирою гордістю. Ці кілька аркушів паперу об’єднали те, що здавалося непоєднуваним — чужий біль, чужі війни, чуже щастя. І саме  в  той момент постало просвітлення: взаємодопомога — не лише підтримка — це і про пам’ять теж.

Бо мертві душу зболену не скажуть. А живі — здатні передати її далі.