Анастасія Таргонська, 10 клас, Лугинський ліцей Лугинської селищної ради Коростенського району Житомирської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Хомишен Яна Михайлівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Це історія, як я вчилася знову любити тата й розуміти людей, усвідомила силу підтримки, прагнула допомогти тим, хто опинився в біді. Це історія про «до» і «після» у мирний час і в часи випробувань.

Усе сталося в 2013 році, за рік до війни, коли мої батьки розлучилися. На превеликий жаль, або, можливо, на щастя, я не пам’ятаю той день, адже тоді мені було всього чотири роки. Але про це пам’ятають мама і брат. Усю правду я дізналася відразу від мами, не було казочок «тато полетів у космос» або «поїхав у відрядження». Ні, такого не було. Моя мама вирішила, що я змалку маю знати все. І за це я їй вдячна. Шкода, що мій батько пішов із сім’ї після дев’яти щасливих років шлюбу. За цей час батьки придбали дім, посадили дерева біля нього та народили двох дітей – мене і мого старшого брата Сашу. Батько працював у міліції, а мама доглядала за нами. Ніби нічого не мало завадити щастю, але розлучення батьків поділило життя на «до» і «після».

Через рік прийшла страшна біда на мою українську землю – почалася війна. Пам'ятаю короткі уривки розмов мами, глухі зітхання бабусі й дідуся. Але тоді мені більше боліло інше, бо не могла ще усвідомити всесвітньої трагедії, бо зчавлював дитячу душу власний біль: мій батько пішов, але він залишився в моїх питаннях. Перебуваючи на святі в дитячому садочку чи займаючись щоденною рутиною, я спостерігала за іншими дітьми, яких обнімали татусі. Вони гуляли разом, купували морозиво, хвилювалися за своїх дітей, приходили на всі свята й допомагагали долати труднощі. І я почала ловити себе на думці: «А чому в мене не так, як у всіх?» Від цього було боляче й незрозуміло на душі.

Я зі щемом переглядала сімейні фотоальбоми, а особливо сторінки, де ми з татом разом. У мене збереглося безліч фотографій із того мирного життя, де батько тримає мене на руках, де ми лежимо в обіймах на дивані, де ми просто щасливі. Шкода, що всі ці слова я вже пишу в минулому часі. Це було щасливе «до» і невідоме «після», яке не давало спокою думкам маленької дівчинки.

Дитинство минало, я дорослішала. Ми з мамою часто говорили про тата, вона згадувала тільки хороші моменти, пов’язані з ним. Мені було цікаво це слухати, адже я такого батька не пам’ятаю у своєму житті. Хоча матуся постійно казала, що, коли я була маленькою, тато мене дуже любив, завжди купував іграшки, які я хотіла, робив усе те, що робить справжній татусь. Так зростаючи, намагалася увібрати в своє життя позитивні моменти, віру в добро, гармонію, які мені дарувала мама.

Тоді думала, що найбільшим випробовуванням було розлучення батьків. Але 24 лютого 2022 року змінило моє життя і власне мене. Дівчинка, якій було лише 12 років і яка ще мала б гратися в ляльки, бігала по сховищах із мрією – не померти так рано. Цей виклик став переосмисленням мого ставлення й до батька… Пригадую той вечір, який пам’ятаю до найменших дрібниць: хаос, погані думки, страхи, які не давали спокою. Спасінням від цього жаху став вчинок тата. Це був вечір. Брат прийшов додому з мамою, яку щовечора зустрічав з роботи. Було вже темно й гучно. Якщо прислухатися, можна було почути, як недалеко їдуть танки. Це лякало найбільше, адже раніше я бачила їх лише у фільмах і вважала, що така реальність неможлива в Україні у XXI столітті.

Я пам’ятаю, як завібрував мамин телефон. На екрані – ім’я мого тата. Він покликав нас до себе додому. У його будинку був великий підвал, де ми й ховалися протягом усього тижня. Після тих днів я почала багато думати про батька і про те, як мені тепер до нього ставитися. Коли ми вже повернулися додому, я згадувала всі моменти з ним за той короткий, але насичений тиждень, коли ми вечеряли разом, дивилися фільми, прибирали разом підвал, бігли туди під час тривоги, сміялися, жартували, просто говорили. Я зрозуміла, що за цей тиждень мій батько був поруч зі мною більше, ніж за все моє життя. І від цього мені ставало легше на душі, з надією в серці я будувала своє майбутнє.

Повномаштабне вторгнення змусило переосмислити свої вчинки та думки, шукати надію на спасіння. Моє ставлення до батька, мабуть, змінилося через страх втратити близьку людину. Бо вже в 12 років я зрозуміла: сьогодні ти можеш пити з кимось чай і говорити про все на світі, а вже завтра цієї людини може не стати через ракету, що впаде на дім. На жаль, це реалії нашого життя. Вчинок тата змусив мене замислитися над тим, що потрібно знайти мир в душі та більше допомагати іншим. І не важливо як: грошима, їжею чи просто добрим словом. Після цього я почала волонтерити в нашій школі. Коли збирали кошти – приносила гроші, коли збирали продукти на фронт – з мамою купували все необхідне. Іноді я малювала малюнки й писала побажання, бо знаю, що нашим військовим це дуже потрібно. Я зрозуміла: потрібно допомагати завжди, потрібно бути поруч у важку хвилину. Так, як було в перші дні війни поряд з татом.

Важлива подія, яка залишиться в моєму серці приємний спогад, – мій випуск у 9 класі. Досі пам’ятаю, як запрошувала батька й боялася, що він не прийде, чи, можливо, це йому не потрібно. Але всі ці думки розвіялися в моїй голові, коли я побачила його серед усіх людей, які сиділи в актовому залі. Якби він знав, якою він став підтримкою на святі! Після урочистостей ми з батьками та моїми однокласниками поїхали святкувати. Я навіть танцювала з татом вальс і це був мій перший танок з ним! Пам’ятаю, як ми сміялися, як раділи, як мама втішалася від того, що я щаслива. Щось неймовірне сталося в моїй душі – і ці моменти я й досі згадую з вдячністю. Кожен цей спогад, як дорогоцінний камінь, я зберігаю з любов'ю та ніжністю.

Але після чогось гарного приходить і погане… Восени 2024 року я дізналася, що в мого батька рак. Ця звістка приголомшила.  Для мене перші місяці були дуже складними, думки часто були погані й сильно навантажували. Напевно, ця ситуація навчила не тримати образу в душі, не ображатися і не думати про це в негативному ключі. Коли таке стається з рідною людиною, усі погані моменти відходять на задній план, бо в цей момент хочеш тільки одного, щоби все було добре.

А тепер… Я намагаюся підтримати тата, і розумію, як для нього це важливо. Нещодавно йому зробили операцію, яка, надіюсь, допоможе і він вилікується. Я не тримаю більше зла на батька. Хоча, буває, людина може все життя бути ображеною на когось, але потрібно розуміти, що в один момент ти можеш втратити рідну людину, і тоді будеш ображений уже на себе. Колись я бачила в батькові героя, потім – біль, а тепер людину, яку я пробачаю за колишні рани. Одне я зрозуміла точно: я люблю свого тата. Я більше не тримаю образи й не шукаю винних — я просто приймаю: тато був таким, яким міг. А я стала тією, якою мала стати без нього. Я стала сильною. У часи найбільших викликів і випробувань разом ми зможемо подолати труднощі, які випали нам на долю, бо головною цінністю зараз для нас є мир, який неодмінно настане в нашій Україні і в кожній родині.