Мілена Агаркова, 10 клас, Бахмутський навчально-виховний комплекс "Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №11 - багатопрофільний ліцей" Бахмутської міської ради Донецької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Алексєєнко Ангеліна Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

24 лютого 2022 року - дата, при згадці якої ще не в одного покоління українців з’являтимуться сльози на очах. Того зимового ранку у двері кожної української родини постукала згорблена постать, де на питання “Хто там?”, відповідь була одна: “Війна”.

Мені було лише 13 років, коли я дізналася, що літак в небі може змушувати боятися. Моє рідне та тепле місто Бахмут, яке для більшості є Фортецею,  для мене  назавжди буде містом троянд і алей; містом, у якому дихалося на повні груди і у якому хотілося жити, а не існувати...  Його знищили. Стерли з лиця землі, а разом із ним на попел перетворилися всі мрії, спогади й, головне та найтяжче для усвідомлення - людські життя. Кожен постріл, “прильот” і заголовок у новинах залишався стрілою в серці, розбиваючи його на шматки. Усе, що ми будували, берегли, любили — лишилося за обрієм, у місті, що раптом перестало бути домом. Ми стали переселенцями. Цей статус — як невидима ноша, що тисне на плечі, змушує ховати очі та боятися запитання: «Звідки ви?», бо ти й сам уже не знаєш відповіді...

Я й досі пам’ятаю той день, коли ми приїхали в нове місто. Холодна залізнична платформа, вузький коридор гуртожитку, незнайоме повітря й відчуття чужості, яке пронизувало кожен подих. Тоді, спинившись на мить в епіцентрі круговерті життя, ми поставили сумки на підлогу кімнати, в якій ледве вміщались ще троє людей, і мама, зітхнувши, тихо промовила: “Тепер це - наш новий дім”... Ця фраза стала останнім цвяхом у кришці труни мого “минулого” життя. Натомість, того дня ми також отримали більше — ми отримали руку допомоги. Тим самим промінчиком сонця в суцільній темряві війни стали люди. Звичайні, такі самі, як і ми - люди. Волонтери, діти, добровольці - усі вони разом склали єдине ціле, такий собі щит, що відгородив нас від відчуття втрати домівки. Ті, кого ми ніколи не знали й думали, що будемо “чужими”, приносили їжу, теплі речі, ба навіть більше: вони приносили в своїх думках питання “Ви як?”. Саме воно зігрівало більше, ніж мільйони ковдр; цей інтерес, небайдужість і цікавість до тих, хто став жертвою кривавих планів, чиє життя ламається під вагою дійсності - ось це зігрівало нас зсередини, ніби найтепліше багаття холодної зимової  ночі. Ще ніколи до цього я не думала, що так шукатиму тепла в поглядах оточуючих і нових знайомств у таких обставинах, але, оглядаючись назад, у мене не вистачає слів вдячності всім, хто став частиною порятунку тисяч людей, і, звичайно, тим, хто продовжує ним бути й зараз.

Із часом я зрозуміла, що саме ця подія стала для мене переламною. Надана моїй родині підтримка була не випадковістю, а відлунням чогось глибшого. Кожен, хто протягував нам руку, робив це з таким щирим бажанням допомогти, ніби ми були не чужими, а частиною великої родини. Я побачила, що сила — не лише у волі й хоробрості, а в здатності співчувати, бути поруч, коли найбільше болить. Саме в цьому я, а також мої батьки, які працюють залізничниками та беруть безпосередню участь в евакуації як матеріальних речей, так і людей із найгарячіших точок фронту, знайшли своє джерело міцності та стійкості, яке й досі додає нам наснаги. Іншими словами, те, що мало мене зламати ще в дитинстві, стало силою духу в юнацтві, адже я змінилась. Я усвідомила: задля того, аби запалити вогонь надії та стійкості в кожному з нас, треба якомога швидше передати його тій, іншій людині, яка опинилася по ту сторону прірви й у відчаї шукає дорогу до спасіння. Перші кроки виявились найважчими, але саме з них усе почалось: донати, постійна участь в благодійних заходах та форумах, присвячених висвітленню проблем переселенців. Уже далі - більш ґрунтовна робота, а саме те, що я стала такою самою надією для інших - почала й продовжую волонтерити та проводити безкоштовні уроки з шкільних предметів для дітей, молодших за мене. Найголовніший інсайт для мене за цей час - це той момент, коли бачиш у їхніх очах те саме, що давно було в моїх; те, що навіть зараз наздоганяє мене в нічних кошмарах  — страх, що змішується з надією й невідомістю за своє майбутнє. Саме тоді розумію, що здатна на будь-які подвиги задля того, щоб усі діти світу більше ніколи не дізнались, що таке війна.

Майбутнє України я бачу крізь призму єдності. Ми всі різні: зі сходу й заходу, з півдня й півночі, але нас поєднує одне — бажання жити в мирі, підтримувати одне одного й ніколи не лишати своїх у біді. Допомога — це не просто жест, це наша національна риса, що зцілює, змінює, дає надію та визначення того, хто такі українці - незламні люди, які всупереч усім бідам, завжди будуть разом. І тепер я точно знаю: країна — це не територія, а серце. І якщо ці серця б’ються разом, жодна біда не здолає нас.