Гуренко Діана, учениця 9 класу Харківського ліцею №10 Харківської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Острецька Інна Анатоліївна

Війна. Моя історія

Найжахливіше, що я пам'ятаю на початку повномасштабної війни, це те, як страшно було за себе і за свою сім'ю. Ми одразу почали цінувати все, що у нас є. Відразу почали дбати про родичів більше, ніж будь-коли. Ми зрозуміли, що вся наша країна - це одне ціле. Ми одна велика родина. Коли я прокинулася від вибухів 24 лютого, я не повірила в те, що відбувалося, що країна, із якою ми товаришували та співпрацювали, вирішила напасти на нас.

І найжахливіше, що від цього страждають люди, а найголовніше-діти. Коли над нами літали літаки в перші дні війни, я просто закривала вуха, сидячи у ванній кімнаті, мені було дуже страшно. Тоді я вперше дізналася , що таке комендантська година і як це, коли немає продуктів.

Перші десять  днів із початку війни я не виходила з дому, не відчиняла вікна і не включала вечорами світло. Ми ходили до бомбосховища, молилися, щоб літак не випустив ракету саме зараз на наш будинок . У мене боліло серце, коли я дивилася в новинах, скільки ракет було випущено на наше рідне місто Харків, скільки загинуло людей за цей короткий період часу.

Пʼятого березня ми вирішили виїхати з міста, бо залишатись вдома було нестерпно страшно та небезпечно. На машині ми встановили табличку «Діти» задля того, щоб не потрапити під обстріли окупантів. Їхали до Полтави, до наших родичів.

Сто пʼятдесят кілометрів подолали за десять годин, було дуже багато машин, великі затори. У Полтаві було досить спокійно, але повітряні тривоги нагадували мені, що в Україні війна. Згодом почалося дистанційне навчання в школі і я потихеньку звикла до життя в іншому місті, хоча дуже сумувала за домівкою.

У квітні мій тато пішов служити до ЗСУ і одразу потрапив у місто Бахмут. Я дуже за нього хвилювалась, адже це найближча та найрідніша людина для мене. Він деякий час не виходив на зв'язок.

І саме в цей момент я усвідомила, що таке по-справжньому хвилюватися за рідну людину. Я підтримувала його, надсилаючи свої малюнки, листи, щоб через них він відчував тепло рідної домівки. Згодом він отримав поранення та приїхав на реабілітацію майже на місяць. Щастю моєму не було меж!

Але невдовзі йому потрібно було повертатися на службу. Через друге поранення його комісували. І хоча це були складні часи лікування, але попри все ми були разом.

Коли у Харкові стало тихіше, ми вирішили остаточно повернутися до Харкова. Я була надзвичайно рада, адже за цей час перебування у Полтаві, я зрозуміла, що дуже люблю своє рідне місто! Через ці жахливі події я ще раз переконалася в тому, що Україна – це єдине ціле. Ми всі почали цінувати життя, цінувати свободу, цінувати незалежність. Сьогодні ми щиро віримо в нашу Перемогу, а інакше і бути не може!