На початку війни в Сєвєродонецьку було важко виживати через щільні обстріли. А тепер, мабуть, ще важче, бо місто окуповане

Я з міста Сєвєродонецька. Тепер тільки згадуємо гарне довоєнне життя. Я працювала, діти були в місті, завжди прибігали провідати. Були дача, робота, друзі. Усе було добре, а зараз розкидало життя людей по всій країні. Мені 68 років. 

Я працювала прибиральницею в школі. 24 лютого ще привели дітей. Шкільна їдальня, як завжди, приготувала їжу, але дітей відвели в підвальне приміщення. Телефонували батькам. Когось приходили забирати. Усі дітки були під наглядом. 

То світло пропадало, то газ. Потім вікна повибивали у квартирі. Я переселилася в іншу квартиру, а потім - у третю. По місту переміщалася. Волонтери працювали, можна було щось у них отримати. Були магазини, і можна було, простоявши 2-3 години в черзі, щось придбати. Але часто все закінчувалось. Відразу товари подорожчали. Кілограм макаронів коштував 80 гривень. Пенсію отримати ми не могли. У березні одержали – і все. У магазинах із полиць усе зникло. І зарплати не було. Можна було в «АТБ» отримати готівку на касі, якщо вони мали гроші. 

Коли я вибігала по хліб, то набирала повну сумку, бо не всі могли вийти, а в когось грошей не було. Ми ділилися всім. Якщо якісь кісточки залишалися, ми не викидали, тому що були собаки, коти, їх потрібно було чимось годувати.  

Люди ділилися всім, і ніхто ні в кого не брав грошей. Ми розуміли, що без підтримки одне одним не обійтися. 

Обстріли відбувалися. Були різні обставини, нічого хорошого не траплялося. А зараз там, напевно, ще гірше, тому що там зараз окупація. Ніхто такого не очікував. Дуже було важко. Я взагалі не хотіла їхати з дому, не могла все залишити. Поїхала звідти 9 квітня. Мене сестра вмовила. Ми зібралися, рюкзак на спину – і пішли нашвидку. 

В Павлограді нас зустріли гарні люди, допомагали речами, хлопці пиріжки приносили, чай і компот. І сусіди хороші. Ми тільки приїхали, а вони вже йдуть із пиріжками, зустрічають. Так тут і живемо доки.

Наша рідня розкидана кругом, але добре, що зараз є можливість мобільним телефоном спілкуватись, запитати одне в одного, як і що. Звичайно, більше згуртувалися люди. Відчувається допомога. 

Тяжко дивитися на хлопців поранених, на снаряди, що летять. Дивишся на тих хлопців – і хочеться їх обійняти. Відчуваєш і гордість, і радість, що такі люди в нас є, що вони стоять стіною, не шкодують свого життя… Дуже тяжко говорити.

Ми тут познайомились із волонтерами, тепер в'яжемо шкарпетки. А зараз хлопці відморозили руки і потрібна шерстяна пряжа, а в нас її немає. Ми шукаємо, щоб хоча б десь щось можна було розпустити. Лікарі сказали, що саме чиста шерсть потрібна, щоб одягати на руки. 

А шкарпетки ми в'яжемо з чого є. Пряжу і люди нам дають. Ми ходимо у волонтерський пункт. Там речі розпускають бабусі, а ми в'яжемо. Або ще подушки шиємо. Їх хлопцям возять. Нам замовляють, і ми стараємося, допомагаємо чим можемо. Будемо чекати нашої перемоги, сподіваємося повернутися додому.