У 2014 році ми були у Краматорську. Наше місто захопили швидко. Ніхто не вірив, що то війна. Два місяці ми перебували в окупації. 5 липня нас визволили українські військові. Люди раділи. На ринку звучала пісня «День Перемоги», люди плакали від радості. Так було вперше.

2022 року, 24 лютого, вночі були залпи. Близько п'ятої ранку – гул, жовтогаряча заграва. Почався обстріл. Ми трошки злякалися, а потім уже дізналися з новин, що почалася війна. До нас наближався фронт, і вдруге вже не хотілося опинитися в окупації. Під час евакуації все було дуже неорганізовано. Люди їхали до спортзалів, до дитячих садків. По суті, колонами їхали в нікуди. Коли наші трошки відкинули ворога, ми повернулися додому.

Спочатку не було грошей. У місті всі заклади стали зачинятись, аптеки, банки. З готівкою були проблеми. Люди з ночі займали черги, як у війну. Ми таке раніше бачили тільки у фільмах. А коли перебували в евакуації, то там уже все було - тільки гроші плати. Нам давали допомогу - дві тисячі. Це, звісно, хоч щось, але за такі гроші житло не орендуєш. Витрачали їх на харчування. А за житло мінімальна плата була 7-8 тисяч на місяць. Де ж їх узяти, якщо люди не працюють? Про це держава не потурбувалася взагалі. Більшість громадян на цьому заробляли. Деякі здавали своє житло й виїжджали за кордон. 

Шокувало, що людей вбивають. Ми виїжджали 8 квітня, і буквально через пів години після нашого виїзду дізналися, що залізничний вокзал розстріляли ракетами. Багато людей загинули. Там були мої родичі, але вони, на щастя, перебували в приміщенні, то їх тільки посікло осколками. А в моїх знайомих убило всю сім’ю і собаку. Потім їхні особи за ДНК встановлювали. 

Людей дуже шкода. У сучасних війнах потрібно воювати залізом, а піхоту використовувати в останню чергу. Головне – зброя. А сила і воля в нас є.

Мрію про перемогу. Це найголовніше. А потім потрібно буде розбиратись і з корупцією, і з тими рішеннями, які ухвалювало керівництво нашої держави. Деякі, м'яко кажучи, були незрозумілими. Але то все - потім. Головне – перемога.