Смирнова Дар’я, 10 клас, Білоцерківський академічний ліцей «Колегіум»

Вчитель, що надихнув на написання есе — Звір Галина Василівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Моє ім’я Даша, мені 15 років, і моя історія, напевно як і у всіх, починається 24 лютого 2022 року. Можливо, за день до цієї дати я б ніколи не повірила в те, що сталося за ці, майже, 3 роки мого життя. Тоді мені було 13, прокинулась я із відчуттям якоїсь тривоги та з питанням: «А чому мене мама не будить до школи?». Той день викликав у мене море почуттів, такі як: страх, паніка та повністю несприйняття ситуації. Я думала, що саме моє місто війна омине, але так не сталось. Другий день розпочався з гучних вибухів, що аж трусилися стіни моєї кімнати.

Моя родина вмить зібралася до бабусі, адже в неї є підвал, де можна сховатись. Перший час ми перебували там, включаючи мене, сестер (яким було по 10 років та 3 місяці), матір, батька і бабусю.

Чути вибухи, котрі не припинялись ані на хвилину, було дуже лячно, і так протягом годин, днів, тижнів. Підвальний холод оволодів мною та, вже хвора, я сиділа з температурою, а треба ж було тепліше вдягатись. 26 лютого 2022 року моє місто було окуповано російськими військами. Багато танків, вибухи, триколор замість рідного жовто-блакитного прапору, мародерство, колабораціонізм, проведення нескінченних референдумів, вимикання води та газу, страх і безсонні ночі — саме так я жила 9 місяців в окупованому Мелітополі.

Моя родина не планувала покидати наш дім, думали це ненадовго, але це «ненадовго» триває досі.

Мій населений пункт повністю переповнювали російські військові, вони були усюди, куди не поглянеш, чіплялись до кожного. Пів року в окупації полетіли швидко, і вже скоро починалася школа. Усі мої друзі пішли до російського закладу, але не я. Я сиділа вдома на домашньому навчанні. З початку школи мама забороняла мені куди-небудь ходити, щоб мене ніхто не бачив. Пам’ятається мені було таке попередження: якщо дитина не йде до російської школи, то перший візит військових супроводжувався штрафом, а вже з другого батьків лишають батьківських прав, а дитину забирають.

Домашнє навчання із таким стресом мені не давалось, і я вже почала вговорювати маму їхати звідси. То було не життя, а суцільне пекло.

Пам’ятаю, як я робила уроки, і хтось постукав у моє вікно. Я із страхом на обличчі побігла до мами з думками: «Невже це військові?». Але, на щастя, це був сусід, який до смерті мене налякав. І вже після цього випадку мої батьки почали шукати машину, щоб покинути Мелітополь.

З початку жовтня моя родина сиділа на сумках, але виїхати нам так і не вдавалось. Дні минали, тижні — теж. Та все ж таки нам пощастило, і наша знайома із Запоріжжя допомогла нам із машиною та необхідними документами.

14 листопада 2022 року я востаннє була вдома, в своєму рідному Мелітополі. Згадую, як до війни в Запоріжжя з родиною ми їхали за 1,5 години, а у той день цілих 10. Ми були змушені посміхатись в обличчя тим військовим, які перевертали наші речі. Близько опівночі ми вже були в Запоріжжі. «Перший подих свободи», — подумала я.

Тоді вночі я вперше почула повітряну тривогу, її гул був таким гучним і страшним, що я не могла заснути.

Вже наступного дня моя родина сиділа у потязі в напрямку Білої Церкви. Тут я отримала необхідну мені та моїй сім’ї допомогу, у мене є гарні друзі, і я добре навчаюсь в очній школі. Але скільки вже я тут живу — «вдома» себе не почуваю. Наразі в Мелітополі в мене залишилась бабуся, за якою ми безмежно сумуємо. У грудні 2022 року ми дізналися, що кордон, через який ми виїхали, зачинений назавжди. Ми виїхали вчасно.