Рибалка Ангеліна, Державний професійно-технічний навчальний заклад "Харківське вище професійне училище сфери послуг"

Вчитель, що надихнув на написання есе — Карпенко Маргарита Вікторівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Не знаю, як це передати словами. Стільки болю, стільки втрат. Кожен день наче ляпас по обличчю, нагадування, що все, що було, вже не повернеться. Війна – це не просто новини по телевізору. Це те, що буквально входить в твоє життя, в твою душу і розбиває все на шматки, і розумієш, що вона може більше ніколи не закінчитися...

Пам'ятаю той ранок, коли все почалося. Страх заполонив усе. Вибухи, постійні сирени, паніка.

Тоді я вперше відчула справжню безпорадність. Слово "війна" раніше звучало десь далеко, але не для нас. Та ось вона, прямо зараз перед нами, така жорстока. Вона забрала людей, яких я любила. Забрала все — мій дім, де завжди було тепло й затишно, моїх друзів, які вже не повернуться. Забрала спокій і безтурботність, які вже ніколи не повернуться.

Було важко звикнути до того, що кожен день — це боротьба.

Ні, не завжди зі зброєю в руках, але завжди з внутрішніми демонами. Важко було тримати себе в руках, коли навколо стільки болю. Плакати хотілося щодня, але не можна... Не можна розбитися на очах у рідних, у тих, хто залежить від тебе. І ще розумієш, що життя продовжується, але складно. Ти повинен бути сильним, навіть коли всередині все кричить і рветься на шматки.

Найгірше — це бачити очі людей, які втратили все. Ті порожні погляди, що питають, як жити далі.

Як їм відповісти? Я сама не знала, як знайти відповіді. Просто тримаєшся за ту крихту надії, яка залишилась. Іноді ця надія ледь жевріє, але її не можна відпускати. Без неї все втратить сенс.

Ці 1000 днів навчили мене однієї важливої речі — ми всі живемо у світі, який дуже тендітний.

Те, що вчора здавалось незмінним і надійним, сьогодні може бути знищене. І як би боляче це не було, ми повинні йти далі. Бо іншого вибору немає. Війна вчить виживати, вчить шукати щастя навіть у найдрібніших речах. Це як сказав Альбус Дамблдор: «Щастя можна знайти навіть у найтемніші часи, якщо не забувати звертатися до світла». Ці слова стали для мене якорем. Бо коли ти бачиш лише темряву, так легко втратити віру.

Так, ці 1000 днів були найтемнішими у моєму житті. Але кожен раз, коли вдається знайти щось світле — усмішку рідних, допомогу незнайомця, мирне небо над головою — я розумію, що світло є. І доки ми пам'ятаємо про нього, доти ми будемо боротися.