Число українських дітей, які загинули у війні Росії проти України, щомісяця росте. На ранок 17 грудня 2022 року було відомо про 450 неповнолітніх українців, яких убила Росія. Втім ці дані не є повними, адже російські війська і далі атакують мирне населення, а ідентифікація загиблих триває. Радіо Свобода разом з платформою памяті Меморіал розповідають історії вбитих дітей. Якими були маленькі українці, які загинули через російську агресію? Ким хотіли стати та про що мріяли?
Другого червня 2008 року в родині чернігівців Тетяни та Євгена народився малюк. Лікарі, побачивши його, були здивовані: навколо шийки 12 разів була обмотана пуповина. Медики, присутні на пологах, бачили таке вперше.
«Одразу після народження у пологовому запала тиша. Дитинка не одразу заплакала», – згадує мама Тетяна Півторацька.
Щоб уникнути ускладнень після обвиття, Тетяна з маленьким Сашком займалась фізкультурою, їздила по лікарнях на реабілітації.
Із батьком Саші Тетяна прожила недовго, і піклування про сина повністю лягло на її плечі.
З дитинства я виховувала в ньому чесніть та порядність. Упав чи щось таке – не сварила, не показувала свого переляку, щоб Сашко не мав страхів. Син ріс оптимістом. Його обличчя практично ніколи не було похмурим.
Із трьох років Тетяна почала возити сина на дитячі розвивальні заняття. Спочатку два рази на тиждень, а потім – три. У перший клас хлопчик ішов підготовленим: умів читати, рахувати, знав основи англійської.
«Пам’ятаю його Перше вересня. Після уроку на перекус дітям дали булочку та сік. Ми, батьки, чекали під дверима. Моя дитина вибігає з кабінету: «Мамо, я весь сік випив, а пів булочки тобі залишив». Я завжди розповідала, що все потрібно ділити на кожного члена родини», – говорить Тетяна Півторацька.
У першому класі Сашко займався танцями та карате. День – одна секція, наступний – інша. З другого класу від танців довелось відмовитися, бо поєднувати таке навантаження з уроками та репетиторами було важко.
Лариса Кольцова, яка була класною керівницею Олександра Шпилевського у 3-4 класах, розповіла, що Сашко вчився добре, особливо йому подобалась математика та англійська.
У нього було неординарне мислення
«Тому, що важче давалося, приділяв більше сил. Працьовитий, доброзичливий, порядний та вихований учень. З усіма однокласниками мав прекрасні стосунки», – каже Лариса Кольцова.
Класна керівниця Сашка у середній школі каже, що Олександр був незвичайним хлопцем і завжди до всього ставився позитивно. «У нього було неординарне мислення. Ще з початкових класів учителі збирали його малюночки, творчі роботи, бо вони були особливі», – говорить Світлана Карпіко.
Сашко цікавився динозаврами – знав про них усе. Обожнював збирати конструктор, міг вісім годин поспіль просидіти над авіаносцем. Захоплювався фотографією.
Мама Тетяна говорить, що сину рано довелось подорослішати. Він сам ходив у школу, а вдома до вечора чекав, поки мама прийде з роботи. Тетяна працює економісткою в обласному управлінні освіти.
«Якось я затримувалась. Сказала синові, що буду пізніше. Заходжу після роботи додому, Сашко зустрічає мене з великим блюдом, а там – смажена картопля. Це йому десять років було», – говорить Тетяна Півторацька.
Сашко вмів готувати також суші. Мамі давав лише список, що потрібно купити, а далі все робив сам.
«Я так і не вмію їх готувати. Саша не встиг мене навчити», – говорить мама хлопчика.
У 2022 році Сашко був восьмикласником. Підліток цікавився крипторинком, почав створювати свої NFT-токени, мріяв про розвиток youtube-каналу для англомовної аудиторії. На початку року вже зареєстрував там свою сторінку та залив кілька роликів.
У свої 13 років Сашко Шпилевський був уже вищий за маму, 184 сантиметри зросту. Обіймав Тетяну та казав: «Мамо, ти стала такою маленькою».
24 лютого Тетяна та Сашко прокинулись як зазвичай, о шостій ранку. Про те, що почалось повномасштабне вторгнення, дізнались по телебаченню.
Мама одразу сказала синові – Україну обстрілюють, треба бути в безпеці.
Першу ніч родина провела в підвалі будинку сестри, у власному – укриття було не пристосоване для перебування. Напередодні вони відпустили домашнього котика на вулицю, щоб той, якщо із родиною щось станеться, не залишався сам у порожній квартирі. Але Мурчик якимось чином знайшов Сашка та прибіг до нього в сховище.
Залишатися в Чернігові, який постійно атакували росіяни, ставало щоразу важче. 9 березня Тетяна із Сашком зібрали речі, щоб евакуюватися.
«Ми виїздили з Мурчиком. Я просила сина залишити тварину у дворі, сестра живе неподалік, вона б ходила годувала. Але Саша сказав, що не може так вчинити. Взяв кота і ніс його», – згадує Тетяна Півторацька.
Поряд із пішою колоною розірвався снаряд
Рано-вранці родина вирушила до села Анисів, щоби через переправу потрапити на інший берег Десни, а потім Тетяна планувала автівкою дістатись до Корюківки, де живуть дідусь і бабуся хлопчика. Сім’я доїхала до повороту на Анисів, далі рушила пішки. Попереду йшли військові та волонтери. Тетяна боялась відстати від них. Один з останніх її спогадів перед обстрілом: адреса – Лісна, 20.
Через лічені секунди поряд із пішою колоною розірвався снаряд.
Тетяна впала в одну сторону, Сашко – в іншу. Жінка отримала поранення голови та гомілки. Попри біль, вона підповзла до сина і побачила, що у нього влучило багато осколків.
Він не міг нічого сказати, очі були закриті, дихав важко, три рази прохрипів та помер. Він там так і залишився лежати
Від обстрілу евакуаційної колони, окрім підлітка, загинуло ще кілька людей. Пізніше лікар сказав жінці – тіло хлопчика було нашпиговане осколками, шансів на життя із такими пораненнями він не мав.
Тетяну доправили до лікарні, де прооперували. Похованням хлопця займались волонтери.
Після загибелі сина жінка ще три місяці через травми майже не ходила. Коли підвелась на ноги, був довгий шлях реабілітації. Нині вона вчиться жити сама – без єдиного сина.
«Він був для мене кращим у всьому. Щовечора, коли підходжу до будинку після роботи, починаю плакати. Що мене не зустрічає мій Сашенька, з усмішкою та з блюдом смаженої картоплі в руках», – говорить Тетяна.
Щодня о 9 ранку в школі, де вчився Сашко, однокласники та вчителі згадують його хвилиною мовчання. Класна керівниця підлітка Світлана Карпіко розповідає: «Ми у класі говоримо про нього з усмішкою, наче він живий. Щоб йому там було добре. Ми віримо, що він десь є. Просто до нас в школу не ходить».
Copyright (c)2022 RFE/RL, Inc. Used with the permission of Radio Free Europe/Radio Liberty, 1201 Connecticut Ave NW, Ste 400, Washington DC 20036.
.png "Імена")
