Раку Флоріана, учениця 8 класу Гельмязівського опорного закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Гельмязівської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кобзаренко Валентина Григорівна

Чому бути українкою – це моя суперсила?

Непередбачувані обставини в Україні, спричинені нападом ворогів із сусідньої держави, безсумнівно, принесли багато горя в кожну домівку, але необхідно шукати й хороші сторони навіть у таких, здавалося б, безвихідних ситуаціях. До прикладу, багато людей змогли віднайти у собі здавна забутий патріотизм, вони почали активно допомагати армії, працюючи на користь ЗСУ, а в їхніх серцях виникло почуття тепла від того, що вони – громадяни і громадянки настільки сильної, мужньої та непереможної Держави.

Гордість за свою країну, національність та культуру взяла верх, а відчуття себе українцями та українками відкрила нові горизонти і можливості для того, аби не падати духом і залишатися такими ж нескореними й вірними рідному краю.

Також разом з війною прийшло усвідомлення цінностей, які раніше здавалися не на часі або ж просто не помічалися. Ми оминали їх, вважаючи непотрібними, адже які можуть бути пріоритети, коли ти спокійно живеш і не переймаєшся наслідками падіння крилатої ракети, що влучила неподалік від твого будинку?

Тільки з початком війни ми розпізнали своїх ворогів.

Повномасштабне вторгнення росії на українські землі змусило багатьох жителів нашої країни покинути рідні домівки, аби вберегти як себе, так і рідних чи дітей від небезпеки. Але це не означає, що дух свободи в їхніх серцях згас або ж вони забулися, ким є насправді. Деякі люди, навіть перебуваючи на територіях країн, що прихистили їх, роблять неабиякий вклад у нашу перемогу.

Живучи навіть за тисячі кілометрів звідси, вони дбають про рідну землю, адже чим швидше закінчиться війна, тим швидше вони матимуть змогу повернутися додому.

Абсолютно кожен  свідомий українець та українка відчули в середині себе неймовірно сильний поштовх до осмислення того, що у всіх нас є надзвичайно великий потенціал і суперсила,  що в нашій крові є ген непереможності, який залишився у спадок від мужніх козаків. Особисто для мене мати цей дар – велика нагорода, і я пишаюся, що народилась і зростаю саме тут, саме на цій землі і саме в цій країні – в Україні.

Так, вона не найкраща для життя, але відчуття піднесеності, коли я бачу, як інші люди на повну силу намагаються хоч якось допомогти у боротьбі проти споконвічних ворогів, генерує шалений приплив енергії та мотивації самій зробити свій внесок у надважливу справу перемоги над ворогом.

Секрет нашої нескореності, вольової та волелюбної вдачі підкріплюється відсутністю толерантності, в прямому сенсі ненавистю до нелюдів, які вже протягом багатьох поколінь робили величезну кількість спроб залишити нас біля розбитого корита: позбавити культури, мови, традицій і віри у хороше майбутнє. Чудовою мотивацією не опускати руки і докладати ще більше зусиль у справу перемоги є саме думка про те, ЩО вони хотіли й хочуть зробити на даний момент лихого нам.

Спадок – ось що є найціннішим, бо це історія, це пам’ять, це те, що ми просто не маємо права забувати чи віддавати на поталу тим, хто зовсім не заслуговує на роками набуте і вдосконалене. Наш успіх у цій запеклій боротьбі залежить лише від нас самих, тільки ми вирішуємо свою долю і те, як будемо розпоряджатися майбутнім.

На початку повномасштабного вторгнення, коли велика війна завітала в кожну домівку, я вирішила наблизити перемогу і почала продавати книги зі своєї домашньої бібліотеки, а всі гроші з прибутку віддала на ЗСУ. Гадаю, ті, хто купили книжки, зробили одразу дві хороші справи: доклалися до власного духовного розвитку і допомогли нашим захисникам та захисницям.

Моя ініціатива виявилася успішною, на щастя, всі книжки знайшли свою нову домівку, а їхні нові власники мали змогу поринути в нову історію.

Я щиро сподіваюся, що ми ще довго плекатимемо свою історію, адже хто пам’ятає минуле, той завжди зможе посприяти гідній і вартісній прийдешності. Тож нумо збагачуватися вірою в краще та світліше майбутнє!