Ми живемо у прифронтовому селищі, де постійно відбуваються ракетні обстріли. Життя в безперервному очікуванні небезпеки дуже сильно вплинуло на нервову систему дитини та психологічний стан усієї нашої родини.

24 лютого 2022 року близько п'ятої ранку ми прокинулися від вибухів. Живемо на восьмому поверсі, тому подивилися у вікно і побачили дим та полум'я одразу в декількох місцях. Стало по-справжньому страшно.

Ми розбудили дитину і сказали, що почалася війна. Донька відреагувала істерикою та сльозами, відмовлялася вірити в те, що це відбувається насправді. Ми почали швидко збирати речі, щоб виїхати у безпечніше місце.

На збори було приблизно пів години. У той момент ми думали лише про найнеобхідніше - одяг і медикаменти. Про особисті речі та дитячі іграшки навіть не згадали. Здавалося, що вони зовсім не важливі, коли потрібно рятувати родину.

Через два місяці ми повернулися додому, у наше прифронтове селище, де живемо й досі. Обстріли продовжуються, тому постійний стрес став частиною нашого повсякденного життя.

Пережите сильно змінило всіх нас. Я помічаю, що і я, і члени моєї родини стали більш агресивними та нервовими. Напруга накопичується постійно, і поки що повністю впоратися з нею нам не вдається.

На початку війни ми також зіткнулися з нестачею їжі. Але особливо запам'ятався інший момент, який спочатку здавався зовсім незначним.

Коли ми приїхали в іншу область, донька почала згадувати свої речі та іграшки, які залишилися вдома. Слухаючи її, я ледве стримувала сльози. Під час евакуації мені здавалося, що іграшки не мають жодного значення. Лише потім я зрозуміла, наскільки дитині в незнайомому місці не вистачало хоча б однієї маленької знайомої речі, яку вона могла б тримати поруч із собою.

Тому зараз речі доньки мають для мене зовсім іншу цінність. Якщо вона сама захоче, одну зі своїх іграшок чи особистих речей вона зможе передати до музею - як нагадування про дітей, які за пів години залишали свої домівки і навіть не встигали взяти із собою улюблену іграшку.