Малихіна Мілана, 9 клас, Сергіївський  заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Андріївської сільської ради Краматорського району Донецької області 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Малихіна Валентина Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

До 24 лютого 2022  року моє село Сергіївка неподалік Краматорська було для мене маленьким раєм на землі. Кожен день прокидалася під веселий спів пташок, милувалася чудовими краєвидами, степовими пейзажами, раділа тиші та спокою.

На жаль, війна змінила все. Похмурий лютневий ранок...

Повномасштабне вторгнення російського агресора на українську землю. Ракетні обстріли... Що може бути страшніше? З цього дня моє життя, як і кожного українця,  розділилось на «до» і «після».   

Боляче було дивитись як потік легкових автомобілів з написом «Діти»  рухався нашим селом в бік Дніпра. Безлюднішою з кожним днем ставала і Сергіївка.   

Після того, як 8 квітня був обстріляний залізничний вокзал у Краматорську, де кілька тисяч людей очікували на евакуацію, моя сім’я теж  покидає рідні місця. Зібрали все своє життя у валізи і попрямували за маршрутом Краматорськ –  Невідомість... Стаємо вимушеними переселенцями. Всім думалось, що це днів на три, максимум на тиждень. Жили у Рівненській області, у місті Києві…

Я бачила як у мами з’являлися на очах сльози, коли вона згадувала рідний дім, свій квітник, собаку, залишену на сусідів.

Через рік ми нарешті повернулися додому. Це сталося після того, як наші доблесні ЗСУ здійснили успішну Харківську операцію. Зараз я  в рідному селі на Донеччині. Навчаюсь дистанційно.  Неспокійно...  Тепер я дитина, яка завжди готова бігти в укриття, бачить «шрами», які залишає війна у сусідніх Краматорську, Дружківці, Костянтинівці, в інших містах та селах.

Сирена. Цей звук став для мене таким же звичним, як дзвін будильника. Така наша реальність… Здається, що і пташки зранку співають якось сумно, не так, як колись. На душі боляче за нашу Україну, за спалені села та міста, за воїнів, які віддають щодня своє життя за нашу волю, за дітей, які вже не зустрінуть світанок.

1000 днів війни… Це не просто числа на календарі, це тисяча днів болю, втрат, але й тисяча днів незламності, єдності та надії.   

Війна змінила наші погляди на життя, ми стали по-іншому розуміти побажання мирного неба, тихої ночі, по-іншому сприймаємо День Незалежності, який до війни вважали черговим вихідним. Ми вчимося радіти буденним речам, як синє безкрає небо над рідним селом, туман, що рано-вранці піднімається над невеличкою річкою, цінувати мить: тут і тепер. Вона зробила і мене дорослішою, відповідальнішою, навчила цінувати життя і дружбу, берегти рідних та близьких. Я отримала змогу побувати в таборах відпочинку в Хмельницькій області, познайомитися з її чудовими місцями, знайти друзів, пересвідчилась, що Схід і Захід разом, що довіра починається зі шкільної парти.  

Вірю, що настане час і ми будемо чути не постріли «градів», а спів пташок. Бачити не спалахи вогню, а сонячних зайчиків. Вдихати не запах пороху, а квітів.

Я знаю, кому маю дякувати за це. І навіть через чорні хмари війни, окупації і руйнувань, наш шлях вперед освітлює промінь сонця, промінь єдності та сили духу. Наші міста гудуть генераторами, ми читаємо з ліхтариком, п’ємо каву при свічках, але не здаємось. Так, ми – НЕЗЛАМНІ. Раніше у мене були в основному матеріальні бажання. Я мріяла про новий модний айфон, гарну сукню... Зараз вони докорінно змінилися. Так хочу я почути слова: «Мир! Перемога!». Не «відбій повітряної тривоги», а «відбій війни».  

Вірю в нашу перемогу. Україна не стане на коліна перед ворогом-супостатом.  Ми воїни. Не ледарі. Не лежні.  

Час – відносне поняття, особливо в умовах війни. Для когось тисяча днів – це вічність, для когось – мить. Але для України – це тисяча днів боротьби за своє існування, за право жити вільно. Вечір. Спостерігаю за промінчиком сонця, що заходить. Він теплий, лагідний.  Яке це щастя! Хочу, як казав Рей Бредбері, щоб за ніч танки в усьому світі провалилися під землю,  якимось чином гармати перетворилися на іржу.

 Я хочу жити без війни!