Головко Олена Миколаївна, 11 клас, Добренський ліцей Наталинської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Головко Олена Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Від початку війни наш світ змінився, як і самі українці. Перші дні стали початком пекла. Українське прислів’я говорить: «Війна людей їсть, кров’ю запиває». Коли пролунали перші вибухи, все навколо завмерло в страху і нерозумінні. Наша країна, мирна й спокійна, раптом перетворилася на поле бою. Містами, селищами, селами прокотилася хвиля жаху. Багато з нас не вірили, що це відбувається насправді — це був довгий сон, з якого ніяк не вдавалося прокинутися. Люди кидали свої домівки, рятуючи дітей і близьких, адже в ці моменти розуміли, що безпека — це найголовніше.

Розбомблені культурні пам’ятки, які стояли тисячоліттями, стали символами нашого болю.

Справжня українська культура, що формувалася століттями, знищувалася на наших очах. Ми втрачали не лише будівлі, а й спогади, історію, все те, що нас об'єднувало. У цей момент стало зрозуміло, що наш народ ніколи не підкориться. Кожен з нас став патріотом, готовим боротися за свою Батьківщину, адже зрозуміли, що ми можемо зберегти свою землю і культуру лише спільно.

Перші дні війни показали, що українська армія, з однієї з найслабших, перетворилася на одну з найсильніших і вмотивованіших армій світу.

Наші захисники, які ще вчора були звичайними людьми, стали справжніми героями.

Війна стала моєю страшною реальністю, яка змінила все, що я знала і любила. Я — вчителька з Краснограда, маленького містечка на Харківщині, яке пережило неймовірні випробування за ці тисячі днів.

Кожен день, який минув, приносив нові жахливі новини. Я отримувала повідомлення про знайомих, які пішли на фронт, і про тих, хто загинув, захищаючи нашу землю. Мої близькі та друзі залишилися далеко, і з кожним новим днем моя відстань від них здавалася безмежною.

Сум за рідними став моїм постійним супутником, і кожен спогад про них завдавав болю. Я щодня згадувала ті моменти, коли ми разом сміялися, мріяли про майбутнє, а тепер відчувала лише порожнечу.

Я розуміла, що війна розлучила мене не лише з рідними, а й з тим світом , який колись вважала своїм. Цей світ, де панували спокій і стабільність, відступив у небуття. Залишившись на самоті, я почала більше цінувати кожну мить, проведену з тими, хто залишився поряд.

Навчилася цінувати прості речі: тепло ранкового сонця, сміх дітей, звуки природи.

У цьому хаосі я зрозуміла, що не можу впадати у відчай. Я повинна була стати опорою для інших, надією для тих, хто залишився.

Досвід війни став для мене випробуванням, але й можливістю знайти в собі сили, про які я навіть не підозрювала. Ми організували у школі волонтерські групи, щоб допомогти дітям знайти спосіб справлятися з болем і страхом. Ми готували обіди захисникам, разом із дітьми збирали гуманітарну допомогу, відправляли листи нашим захисникам. Це дало мені можливість не тільки підтримати тих, хто на фронті, а й об'єднати дітей у важкий час. Ми створювали нові спогади про єдність, про взаємопідтримку, про силу, яка живе в кожному з нас.

Кожен день війни ставав для мене уроком терпіння та стійкості. Я навчилася жити надією, що незважаючи на всі втрати та біль, ми зможемо відбудувати своє життя, повернутися до колишнього життя. Моя надія — це мій головний опір війні. Я вірю, що одного дня ми зможемо повернутися до тих часів, коли сміх і радість знову заповнять наші вулиці, діти повернуться за парти рідної школи.

Сьогодні, коли я дивлюся на своїх учнів, нехай через екран монітора, я бачу в їхніх очах відображення нашого спільного болю, але також і надію. І я знаю, що навіть у найтемніші часи ми маємо зберігати цю надію, адже вона — наша справжня зброя у боротьбі за свободу і майбутнє.

Я молюся за мир і спокій, за те, щоб наші рідні повернулися додому. Хоча війна забрала багато, вона також показала, на що ми здатні. І я впевнена: ми переможемо.