«Аби дід живий був. Більше нічого я не хочу»

Ларіонова Зоя Василівна:

Чоловік раніше ходив – і город поллє, і дрова порубає. І так допомагав мені. Сам себе обслуговував, нормальна була людина. А тепер сидить, як лялька жива. Руку паралізувало, ногу паралізувало, головні болі сильні. Ходити сам не може, тільки з моєю допомогою. І в туалет з моєю допомогою.

Ми раніше дуже любили книжки читати, до поранення. У бібліотеку піду, сумку книг наберу, на тачечці привезу – і читали. А зараз він не може ні читати, ні телевізор дивитися. У нього починаються сильні головні болі.

Не було обстрілу. Тихо. Тільки в наш двір щось влучило. Снаряд чи що там упало. Я вдома була, а чоловік у коридорчику сидів. Чую: у нас у дворі вибух і стовп чорний. Я вискочила.

Чоловік на терасі сидів. Думаю, вбило його. Його там немає. Чую – кричить: «Зоя! Зоя!» Я пішла по стінці по диму, побачила, що він валяється. У нього з голови кров б’є фонтаном.

Я стала сусідів кликати, щоб допомогли. Сама не могла впоратися, зупинити кров. Прийшли сусіди: «Бабуся Зоя, несіть чисті речі». Я несла. Простирадла всі просочилися.

Викликали швидку. Швидка приїхала, стали рятувати, нічого не виходить, все одно кров не зупиняється. Тоді поїхали за військовими. Привезли військову швидку допомогу. Стали рятувати військові лікарі. Дай Бог їм здоров’я, зупинили кров, замотали, і чоловіка забрали на швидкій.

Відвезли його в лікарню, а я залишилася, не могла поїхати. Мені повернутися ні на чому було, не було де залишитися. Але в Волновасі його не залишили, відвезли його до Маріуполя. Мені всю ніч телефонували, де, що з ним, що він живий, що врятують його.

Через два дні я до нього поїхала. Що я побачила? Він не розмовляв, не міг сам ні лежати, ні сидіти, ні їсти, нічого не міг.

Ларіонов Микола Васильович:

Я і сам не зрозумів, що сталося. Іду подвір’ям, в будинок хотів зайти. Відчув удар якийсь, по голові ніби. Це все миттєво сталося. Повертаюсь убік, відчуваю – щось у мене в щелепі не так. Я зрозумів, що мене поранило. Ну, а потім вже толком не пам’ятаю нічого.

Нормальна людина була. Ходив, міг працювати руками. А зараз все. Ходити не можу практично сам. Ну, так трошки рухаю ногами, якщо хто допомагає, а сам ні. Я в лікарні пробував ходити, падав кілька разів. Рука мертва.

 Дружина:

Давай, а потім я тебе посаджу, ось так.

Чоловік: Не кидай.

Дружина:

Не кину, не кину. Потрапило під вухом. Дірка була. І ніч я біля нього, і день біля нього.

Чоловік:

Страшно, неприємно. Не можу я сам. Мені треба обов’язково, щоб хтось був. Сьогодні тихо, а то кожен день бах-бах, бах-бах – чутно стріляють.

Дружина:

Мені вже 73 роки. П’ять років тому я синочка втратила. Інсульт. У Маріуполі жив. Не могли врятувати. Залишилися ми одні, у нас родичів тут немає, тільки друзі.

Що я тепер зроблю? Рами треба міняти, у мене брусків немає. Одна, стара людина. Звідки у нас, у людей похилого віку гроші? Пенсію отримуємо, трошки на городі картопельки накопала, цибулька, дещо своє є. Виживаємо. Ще Рінат Ахметов допомагає. А так би... не знаю.

Страшно, коли починають стріляти, страшно. Хіба мало що зі мною трапиться. Я не того боюся, що дідусь хворіє, я боюся, що я помру, з ким він залишиться? Ось чого я боюся.

Так було добре, красиво. А тепер мені нічого не треба, аби дід живий був. Більше нічого я не хочу.