Історії, які ви нам довірили
Я працювала у відділі продажів однієї з донецьких компаній, яка надавала послуги супутникового телебачення. Робота не пильна – дзвінки клієнтам. При цьому гідна зарплата. Усе йшло своєю чергою, мені і в голову не приходило щось міняти.
Але ситуація змінилася навесні 2014 року. Коли захопили Краматорськ і Слов’янськ, я, як і більшість оточуючих, була впевнена, що все це закінчиться так само швидко, як почалося. І навіть коли в Донецьку з’явилися озброєні люди, теж здавалося, що ще тиждень – і вони зникнуть, як з’явилися.
Але потім почалися артилерійські обстріли аеропорту, а наш будинок в Макіївці – у семи кілометрах від аеропорту, по прямій через лісосмугу. Коли почало гуркотіти вперше, я саме вийшла на ринок, а моя десятирічна донька Маша дуже перелякалася. Ми вирішили відвезти її до родичів у Харківську область, у селище, де живе троюрідна сестра.
Везли всього лише на тиждень із одним пакетом речей. Після повернення з чоловіком до Макіївки ми зрозуміли, що справи кепські, обстріли посилюються. За один день зібралися й виїхали до Маші – не сидіти ж у очікуванні, поки в будинок влучить снаряд.
Майже рік ми жили в селищі, використовуючи свої заощадження. З роботою було туго: можна було лише торгувати на місцевому ринку або їздити до Харкова, витрачаючи щонайменше три години на дорогу. У пошуках кращої долі й роботи ми перебралися до Києва.
Історія екстреної втечі з Макіївки, переїзду до Харківської області, а потім — до Київської – все це навчило нас набагато спокійніше ставитися до будь-яких втрат. Тепер ми не боїмося невідомості, не боїмося приймати рішення. Тепер нам нічого не страшно.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
