Одразу ж після університету я влаштувалася працювати в Донецький музично-драматичний театр. Останні роки життя художнього керівника муздрами Марка Бровуна була його особистим помічником.
Донецькому театру я віддала 11 років. І ще б працювала, якби не війна...
Коли сталася окупація Криму, я всім говорила, що в Донецьку такого не буде. Але після низки мітингів стало зрозуміло, що буде ще гірше.
Було страшно. Мені тоді пригадався роман Булгакова «Біла гвардія», коли герої дивляться на події, що відбуваються, а зробити нічого не можуть. Ти просто спостерігаєш, як на твоїх очах руйнується твій світ. У мене в житті стільки істерик не було, скільки сталося навесні 2014 року.
Неспокійна обстановка в місті змусила керівництво раніше закрити сезон і відпустити весь колектив у безстрокову відпустку. Я зразу ж рушила до Західної України. Це була запланована поїздка, щоб морально та фізично відпочити від пережитого. А коли повернулася в Донецьк, ситуація тільки загострювалася.
Мій брат мене зі своєю дружиною та дитиною вивіз на Азовське море. А потім ми переїхали в Покровськ (раніше Красноармійськ, – прим.). Нас прийняла моя кума, виділила нам цілий будинок. Більше місяця ми там жили.
Коли постало питання, куди їхати та чим займатися, я зразу подумала про Київ. У мене дуже специфічна спеціальність, а в провінційному Покровську я не знайду собі роботи в цій сфері. А в столиці у мене багато друзів і знайомих, пов’язаних із театром.
.png "«Приїхала з двома сумочками до Білозерського»")
.png "«Світло у нас пропадало, бо бомблять»")
