Аршинова Анастасія, 11-а клас, Томаківський ліцей №2

Вчитель, що надихнув на написання — Солошенко Олена Юріївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Ранок цього четверга я запам’ятаю назавжди. Прокинулась я тоді не від звичної метушні у квартирі чи аромату маминої випічки, а від тривожних голосів рідних. «Настуню, сьогодні залишаєшся вдома», - сказала матуся. Вона навіть боялася вголос вимовити те страшне слово - «війна». Та я все зрозуміла, коли прочитала в телефоні новини про вибухи, руйнування, постраждалих людей. Я дивилася на екран і не могла збагнути, що відбувається. Очі наповнялися сльозами. Здавалося, що все це відбувалося не зі мною. Можливо, я ще не прокинулася чи це такий невдалий розіграш? У голові було безліч питань, на які я не мала відповіді. Господи, за що? Чим ми провинилися? За що страждає моя країна, мій народ? За те, що ми просто живемо на своїй землі? Так, було дуже страшно і не одній мені… З 24 лютого 2022 року змінилося життя кожного свідомого українця. Відчай, сум, біль, невизначеність, паніка… Постійне питання: «Як жити далі? Що буде з моєю родиною?» Наше життя поділилось на «ДО» та «ПІСЛЯ». Всі плани на майбутнє були зруйновані вщент.

Чи повинна сучасна дитина розрізняти звуки ракет і дронів? Звичайно, ні, але українські діти це вміють робити. Я часто чую, як лунають вибухи, як літають безпілотники, і відчуваю тривогу. Моє серцебиття прискорюється, стає страшно не так за себе, як за своїх рідних… Але до нас, на щастя, долітає лише відлуння тих «гупань», а жителі сусідніх міст і сіл потерпають від дій схибленого сусіда вже третій рік. Кожен вибух може забрати чиїсь життя… Захопивши Енергодар, ворог цілиться по мирному населенню і вдень, і вночі. А тепер для нього навіть немає водної перешкоди – підірвано Каховську ГЕС, зникло «наше місцеве море», як усі ми його лагідно називали.

Минув рік, як я була на похороні свого друга. Ми знайомі з дитинства, разом гралися й бешкетували, розповідали одне одному «страшилки» та ділилися таємницями. 

Пам’ятаю, як він бавився зі своїм молодшим братом, дражнив його, а я завжди сміялася з цього. А тепер мого друга немає, хоча іноді мені здається, що ось-ось він повернеться додому, бо ж наче нещодавно розмовляла з ним. На жаль, цього не станеться вже ніколи. Боляче дивитися на його рідних та їхні сльози. Ростик пішов до лав ЗСУ ще до початку повномасштабної війни і до останнього подиху боронив свою землю. Він – Герой нашої країни! І таких Героїв, полеглих за рідний край, дуже багато.

Коли прямуєш Алеєю Слави, бачиш знайомі обличчя на світлинах: сумні й веселі, задумливі та щирі. Низько схиляємо голови і дякуємо за подвиг нашим янголам.

Війна дала нам можливість зрозуміти, що життя прекрасне й безцінне. Мені здається, що я і мої ровесники значно подорослішали за ці два з половиною роки, стали мудрішими. Вже не марнуємо час, як раніше, а намагаємося проводити його з користю: навчаємося, спілкуємося, читаємо, допомагаємо, подорожуємо. За цей час я прочитала вдвічі більше книг, ніж раніше, відкрила для себе нові захоплення. Як добре, що весь час зі мною моя родина, це – моє все!

Ми навіть не уявляли, як цінуватимемо те, що було в кожного з нас: спокій, затишок, стабільність. А найголовніше – мир. Та ворогу не вдасться нас зламати, бо всіма силами наш народ наближає Перемогу, ні на мить не втрачаючи віри в те, що цей день настане. Тому що ми – Україна. Ми подолаємо все. Бо нас так вчили: тримати стрій і стояти до останнього. 

Для країни-терориста є незбагненним, що наші діти всіма можливими і доступними для них способами збирають кошти на потреби ЗСУ; пенсіонери роблять окопні свічки та в’яжуть шкарпетки; волонтери налагоджують логістику; молодь робить в гаражах бронежилети та ремонтує автівки для воїнів.

Сьогодні по-особливому звучать слова Івана Багряного: «Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами». Я знаю: настане день, коли ми будемо жити у вільній країні.