Качкан Ангеліна

8 клас, Угринівський ліцей Угринівської сільської ради, Івано-Франківської області

Вчителька, яка надихнула на написання – Садула Ірина Володимирівна

Війна. Моя історія

Страх… Паніка… Розгубленість.. Ось почуття, яких справді варто було боятися. Ось почуття, які переслідували нас упродовж усіх тяжких днів, що брали початок десь там, у холодному лютому. Того дня не було й ранку, того дня пролунали перші дивні звуки, і усі мрії зійшли на «ні». Влада була збентежена, люди тікали з гарячих точок, як з безлюдних островів. Синьо-жовті прапори виднілися з далеких полів, а воїни-герої захищали нас усією душею і плоттю.

На дорогах – сліди свіжої крові, всюди були тварини, які блукали, шукаючи притулку. Їх покинули, усіх їх… Відважні люди дарували допомогу усім.

З екранів мобільних телефонів проливалася сльози, які проходили через немало слів. Ми тільки уявляли, який жах відбувається там, на нашій землі, на тій стороні.

Кожна тривога супроводжувалась незмірним страхом, а страх – панікою. В укритті батьки заспокоювали своїх дітей, хоча боялися самі. Ніхто не знав, що буде потім, одна лиш надія на Бога рятувала від боязких думок.

Тепер кожні обійми з близькими мені людьми могли стати останніми, а промінь сонця – першим.

Сусідів ми цінували, а ще більше, коли один з них прийняв у своє коло найдорожчих для нас людей.

Дні почали проходити у повній темряві, але ось цей брак світла не став на заваді тому, що показували по новинах.

Люди почали довіряти усім, це і стало новою проблемою для багатьох.

Досі усюди панував страх, здавалося, він ніколи нас не покине. У соціальні мережі не хотілося й заходити, душа прагнула просто усе забути, ніби то був сон, але ні, то не сон!

Тепер при появі електрики у домі раділа уся сімʼя. Постійні дзвінки за кордон стали традицією, а докірні переживання – стимулом надії у краще. Початок згадувати не хотілось, у той момент усе дитинство промайнуло за мить, і так кортіло повернутися туди, додому. Так хотілося за довгий час побачитися з усіма, але то таке життя: немає волі – немає нас.

Кожна зима відчувалася як вчорашня… Забуваючи й про години, ми загублювалися у світі, але швидше просто намагалися.

Війна видалась затяжною для усіх, саме тоді ми вчилися не забувати цінувати життя, не залежно від того, наскільки гірким воно було.

Ніхто не знав, але думав: «Яким буде завтра?». Хтось памʼятав і мріяв про щастя вічне, і з тих мрій повертатися не хотів.

Війна триває…