Кириленко Денис, 9 клас, Козелецький ліцей №3

Вчитель, що надихнув на написання — Карась Ігор Павлович

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

23 лютого для мене був звичайним днем. Після тренування я повернувся додому і, як завжди, взявся за уроки. На наступний день, у четвер, у мене було багато завдань, і я мав підготуватися до контрольних і самостійних робіт. Було вже досить пізно, майже північ, але я продовжував працювати. Спати хотілося все більше, і врешті-решт я зрозумів, що не зможу виконати все до кінця. Тож я вирішив закінчити вранці, перед школою, і з цією думкою ліг спати. Тим часом моя старша сестра повернулася з Києва. Вона приїхала ненадовго, бо наступного дня мала їхати у відрядження до Чернігова.

Але ранок 24 лютого змінив усе і назавжди залишиться в моїй пам’яті. Сестра прокинулася раніше, ніж завжди, та відчула якесь дивне хвилювання. Щось її турбувало, хоча вона й не знала, що саме. Вона вирішила перевірити телефон і побачила, що у чаті з друзями всі активно обговорювали новини про війну. Мама також прокинулася рано, і вони разом почали дивитися новини, поки я ще спав, нічого не підозрюючи про події, які відбуваються навколо.

О восьмій ранку я прокинувся і відчув дивне відчуття тривоги: все навколо виглядало неприродно тихо, і перше, що мені спало на думку, було: "Чому мене ніхто не розбудив? Невже я проспав?".

В голові промайнуло, що щось сталося. Я вирішив тихо розібратися, щоб не панікувати передчасно, і тоді раптом з сусідньої кімнати почув новини. В них говорили про війну і про повітряні тривоги по всій країні. Тоді мені було лише 11 років, і новини мене налякали. Зараз мені вже 14. Як і всі діти, спершу я відчув паніку, але намагався швидко взяти себе в руки і зрозуміти, що це не час для страху.

Я пішов до кухні, де мама і сестра розповіли мені все, що відбувалося. Вони сказали, що тепер нам потрібно скласти "тривожні валізи". Цей день ми провели, стежачи за тривогами, які переривали новини, і з жахом слухали про вибухи.

Мама вирішила сходити до магазину за продуктами, але наші місцеві полиці були майже порожні.

Їжа з довгим терміном зберігання просто зникала на очах, і ми лише здогадувалися, що це означає. Увечері наші знайомі вирішили виїхати на захід України і запропонували нам поїхати разом. Але ми відмовилися, вирішивши залишитися вдома.

Другий день війни запам’ятався ще більшою тривогою. Це був день, коли ми почули перший вибух. Я сидів у кімнаті і дивився новини, коли раптом почув гуркіт, який пролунав зненацька. Ми всі злякалися і побігли у підвал, де просиділи приблизно дві години. Вибухи продовжували лунати час від часу, але згодом усе стихло. Ми обережно вийшли з підвалу, і кожен намагався знайти собі якесь заняття, щоб трохи відволіктися. Тим часом у нашому селищі сформувалася тероборона, і сусіди почали приносити їм їжу та воду. Ми також приєдналися і тричі на день готували великий обсяг чаю і кави для військових, які несли варту.

Через деякий час, коли ворог залишив нашу область, стало трохи спокійніше. Вибухи ще лунали, але страх поволі зменшувався. Влітку того ж року ми з друзями почали виходити на прогулянки, і життя здавалося трохи ближчим до нормального. Але восени почалися нові удари по енергетичній системі України, що призвели до тривалих відключень світла.

Один з найважчих моментів був, коли ми залишилися без світла більше 24 годин. Температура опустилася до -10 °C, а електрику ввімкнули лише на кілька годин. Зима була дуже важкою.

Час летів, і ось мені вже 12, потім 13, а зараз 14 років. Літо принесло нові відключення, але тепла погода полегшила ситуацію. Та війна ставала все жорстокішою. Щоденні повітряні тривоги й новини про втрати стали частиною життя. Ця війна завдала величезного болю і залишила глибокий слід в кожному з нас. Ми завжди пам’ятатимемо ці події, які назавжди змінили наше життя.