Байбуз Златослава, 11 клас, ліцей № 9 Покровської міської ради
Вчитель, що надихнув на написання — Волик Надія Андріївна
Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»
Буває, живеш своє не дуже цікаве життя і хочеш якихось змін. Хочеш, і не розумієш, що зміни можуть бути жахливими. Я досі пам'ятаю той день. День, після якого усі інші довгий час були як його нескінченне продовження. В моїй підсвідомості все збереглося в яскравих деталях.
Як я встала вранці, одягнула свій улюблений светр зі спідницею, як я вперше за декілька місяців вирішила піти до школи з розпущеним волоссям, як приготувала собі сніданок – пластівці з молоком. Як бабуся, увімкнувши телевізор, із жахом промовила, що почалася війна, і повідомлення від класного керівника про позапланові канікули на невизначений час. Я пам'ятаю свої відчуття: страх за себе і своїх рідних стиснув мене у своїх неприємних обіймах.
Я ще ніколи так не боялася! Моя мама зателефонувала й сказала терміново виїжджати з міста подалі, а то й взагалі їхати до неї, за кордон.
Першою моєю думкою було те, що я не готова покидати місце, де я народилася і виросла. Я не розуміла, скільки часу ми будемо жити в невизначеності і чи доведеться починати життя спочатку. Наскільки небезпечно лишатися вдома, наскільки безпечно кудись їхати, чи треба бігти збирати тривожну сумку, може, бігти збирати речі – безліч питань почали з'являтися в моїй голові. Я не знала, які з них треба вирішувати в першу чергу. Наступні декілька днів, поки батьки вирішували, що ж робити далі, я цілодобово слідкувала за новинами і спілкувалася з друзями. Так мені ставало легше, я відчувала, що не одна.
Коли з усіх можливих варіантів ми все ж таки зупинилися на виїзді до іншої країни, я усвідомила, що не хочу нікуди їхати. Тоді я вважала, що це буде виглядати як втеча.
Замість того, щоб усіма силами боротися проти запеклого ворога, ми відступаємо і лишаємо свою країну без підтримки. Усю дорогу мене проймав невимовний жаль, тому що я бачила безліч машин, що їхали у невідоме. Шлях до кордону пройшов у тумані, я до останнього не вірила в те, що відбувається. На самому кордоні я вперше побачила таку сильну підтримку: людям пропонували пледи та гарячі напої, дітям дарували смаколики, усі допомагали одне одному словом і ділом. Довгий період я не могла звикнути до нового життя, відкладала все на потім, постійно шукала мінуси свого перебування у Польщі і з нетерпінням чекала, коли ж ми нарешті повернемося назад до України.
Пам'ятаю, як одного разу я гуляла і побачила на дверях місцевої школи вивішені малюнки учнів: синьо-жовті серця і слова підтримки. Тоді я вперше задумалась про те, що ми зовсім не тікали, а навпаки, змінили своє місцезнаходження на більш безпечне. Я вважаю, що те, що я не чую звуків сирени і вибухів, позитивно впливає на мене в цілому і на мій психічний стан зокрема. Можна любити свою Батьківщину незалежно від того, живеш ти в ній чи ні. І я люблю її! Я це зрозуміла й відчула.
З того моменту я усвідомила, що не треба ставити життя на паузу, можна пристосуватися до нових реалій. Я вірю в те, що після закінчення війни ми відновимо Україну і вона стане ще кращою, ніж була. На мою думку, ця війна є своєрідним випробуванням, яких в історії України було дуже багато. Українці подолали всі попередні труднощі, і з цим ми також неодмінно впораємося. Я обов'язково повернуся і буду жити своє щасливе життя у вільній, незалежній, сильній Україні.