Коляда Олексій, ІІ курс, Квасилівський професійний ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Мазурок Ольга Олександрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Запах смерті і крові, біль і розпач, невідомість… Війна!

Повномасштабна війна, почалась для всіх українців 24 лютого 2022 року.

Чому я кажу, що для всіх?

Нажаль, для мене війна почалась, ще в 2014 році. Мені було 7 років, коли я мав покинути свій рідний дім та місто в якому промайнуло дитинство. Мій Донецьк — викликає в мене приємні спогади.

Парк ім. Щербакова, який я відвідував зі своєю сім’єю. Футбольні матчі «Шахтаря» на Донбас Арені, де я вболівав за улюблену команду. Є місця які я не встиг відвідати: Парк кованих фігур, кінопалац «Зірочка» та ін. Війна забрала в мене дитинство.

Життя змінилось. Згадую той день, коли мама вирішила вивезти нас, мене та моїх братів з сестрою, на підконтрольну Україні територію. Прийшлось взяти тільки один портфель речей на людину і все. Вміст портфеля — це все наше майно.

Ми опинились в безпеці, хоч і жили поруч із лінією розмежування. Життя продовжувалося. Я почав ходити в школу, гуляти, спілкуватися з однолітками. Але все ще розумів, що війна поруч. Як нам здавалось, ворог зупинився, але то було тільки на деякий час. Бо вже скоро мені знову довелось бігти.

Пам’ятаю, як зараз. Я прокинувся рано-вранці, бо батьки вже не спали і голосно розмовляли. Їм подзвонила моя старша сестра і сказала, що у Бердянську пролунали вибухи. «Мам, почалась війна!» - почула мама в телефоні. Всіх охопила тривога.

Що робити і як правильно діяти?

Треба знову збирати своє життя у рюкзак і їхати. Куди? Невідомо.

День як в тумані. Батьки домовляються з нашими друзями, щоб мене і брата забрали із собою. А батьки поїхали по сестру. Вона там сама.

Ми сідаємо з братом в машину і їдемо три доби. Три доби, ми провели в машині. І вдень, і вночі ми їхали. Затори по всій Україні.

В дорозі намагаємось відволіктись. Але розмова не виходить. Кожен думає про своє. Спали ривками, але й сильно не хотілось.

Вже на другу добу, через втому водія, потрібно було розмовляти, щоб він не заснув. На дорозі було небезпечно. Мені було тривожно за батьків і сестру. Ми постійно були на зв’язку, щоб знати хто де знаходиться.

Українська мова є важливою ознакою національної ідентичності.

Мова є інструментом, який єднає націю, народ в єдине ціле. Прикро визнавати, але наша сім’я спілкувалась російською мовою.

І після 2014 року також. Це зумовлено тим, що все наше оточення було російськомовним. В школі, на жаль, я не розумів важливість української мови.

Герой України Роман Ратушний дав таку пораду: «Випалюйте в собі всю російську субкультуру… Інакше це випалить вас».

Через ворога мені двічі прийшлось втратити домівку. Переїхати жити в іншу частину України. Влитися в новий соціум.

Постійні обстріли українських міст. Кожен день, ми чуємо, про загиблих цивільних людей, а також про великі втрати військових. Кожен день, вмирає чийсь батько, чоловік чи брат, чиясь мати, дружина чи сестра. Ми несемо втрати щодня.

Вже 10 років і 949 днів триває боротьба українського народу за існування. То чому я маю спілкуватись мовою окупанта?

Отже, для себе я остаточно вирішив, що хочу розмовляти своєю рідною українською мовою. Це найменше, що я можу зробити для своєї країни. Для мене це важливо. Я не хочу мати нічого спільного з ворогом, який прийшов в мій дім.

Я чекаю на перемогу України. Вона обов’язково настане. Бо Бог бачить все. В Біблії в книзі від Матвія 26 розділі 52 вірші написано «…хто візьме меча, від меча і загинуть.». Бог захищав мене і мою сім’ю до сьогодні. Бог дає мені сили і надію. Бог допомагає мені щодня.

Мої діти, в майбутньому, будуть знати про російсько-українську війну та про її наслідки. Ми будемо пам’ятати і вшановувати героїв, які поклали життя за український народ.

Я пишаюсь, тим що я українець!

Слава Україні! Героям слава!