Дар'я Тюрина, 11 клас
Малобілозерська естетична школа-інтернат "Диво Світ"
Вчитель, що надихнув на написання есе: Рудик Олена Борисівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Чи задавалися ви коли-небудь питанням, що таке війна? Яка вона насправді? Чи є щось страшніше? Чи страшно помирати?

...Я змушена була знайти відповіді на ці питання. О п’ятій ранку двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року дзвінок тата пролунав, як вирок. Страх. Тремтіння. Невідомість. Сльози... Що далі? Чи існує взагалі якесь «далі»? Чи попереду лише окупація, голод, смерть...?

Перші дні окупації були найстрашнішими через невідомість.

Після вуличних боїв настала повна блокада. Ні електроенергії, ні води, ні зв’язку з рідними. Холод пронизував до кісток. Місто охопили темрява й паніка. Дефіцит продуктів і ліків. Люди стояли в чергах біля аптек, сподіваючись хоч щось отримати. Мародери трощили вітрини магазинів, виносили все — від продуктів до побутової техніки (не розумію, навіщо вона їм тоді була потрібна?).

Зігрівала надія й віра в українську армію. Кожен «приліт» по позиціях росіян давав радість і надію.
Зрештою, вулиці міста спорожніли. Грабувати вже не було чого. Але просто бродити ними було небезпечно. Час від часу доходили чутки, що когось забрали «на підвал» (так вони називали катівню). Я боялася виходити в місто, щоб не бачити змін і наслідків. Мій мозок намагався відгородитися від усього цього жаху. Але до всього звикаєш, і я навчилася жити зі страхом...
Навесні, після півтора місяця страху і зрозумівши, що війна надовго, тато вирішив вивезти нас із окупації. В цей момент я зрозуміла, що, скоріше за все, прощаюся зі своїм рідним містом назавжди...

Інформацію про евакуацію збирали по краплинах звідусіль, оскільки зв’язок постійно блокували, і жодні новини зовні не доходили.

Страх зріс, бо ми чули про розстріли мирних колон російськими військовими, особливо автівок із написом «діти». На свою машину ми свідомо не чіпляли такий напис, щоб не бути «червоним полотном» для них. Ми знали, що шанс дістатися до Запоріжжя невеликий. Але залишатися тут ще небезпечніше.

Чотирнадцятого квітня ми з іншими біженцями вирушили колоною. Шлях здавався вічністю. Жах від побаченого пронизував до кісток — обабіч дороги були спалені автівки мирних колон.

Їх розстріляли, а залишки просто згорнули з дороги. Я зрозуміла, що чутки про розстріли мирних — це не просто чутки. Паніка та коліки від страху на кожному російському блокпосту, яких було двадцять шість. На кожному — перевірки авто і телефонів, допити, погрози. Дорослих чоловіків роздягали до пояса в пошуках колишніх українських військових.

Я побачила, як виглядає смерть. Вона стояла прямо переді мною в російській формі з автоматом, націленим на нас. Ми їхали дорогою, всіяною мінами й понівеченими машинами. ...Ще трохи... Ще одне село... Ми вже знали, що в Оріхові — наші. Вже близько. Все частіше чутно артилерійські постріли та вибухи. Розмежувальна смуга, найнебезпечніша, бо тут міг прилетіти і чужий, і свій снаряд. Дорога вкрита вирвами. Але ми зовсім близько. ...Ось! Ось він — синьо-жовтий стяг, що видніється здалеку! Неможливо передати почуття. Сльози, істерика, радість — усе змішалося в купу. Полегшення. Ми в безпеці...

Мені було дивно бачити, що у вільній Україні життя триває. Люди йдуть вулицями, діти йдуть до школи, працюють магазини й аптеки... Я хотіла вірити, що моя війна закінчилася, але країна продовжує страждати від обстрілів.

Щоденні новини про загиблих дітей, захисників, зруйновані міста нагадують моторошним дзвоном у голові, що це ще не кінець. Не кінець війні, але й не кінець життю й надії.

Кожен розуміє прості слова про толерантність, любов і доброту, але це все не про наші дні. Ми залишаємося толерантними до українського суспільства, але наші вороги не знають значення цих слів. Українцям потрібно об’єднуватися і триматися разом, бо тільки так ми зможемо перемогти цю темряву і дати можливість зійти українському сонцю.