Тимофій Новосьолов , 11 клас

Центр дитячої  та юнацької творчості «Терноцвіт»  Криворізької міської ради 

Вчитель, що надихнув на написання есе: Долгунова Ірина Георгіївна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Дитинство вважають найпрекраснішою порою в житті людини. Це безтурботний час, коли головне завдання полягає у відвідуванні дитячого садочка, школи, спілкуванні з однолітками, засвоєнні нового та цікавого.

Дитинство… Воно таке балакуче, пісенне, безтурботне, коли можна з друзями стрибати під дощем, кататися на санчатах чи ковзанах, ганяти на велосипеді, мружитися на сонці, почуватися легко, плести вінки, малювати, фантазувати, загадувати бажання, читати, мандрувати…
Вже третій рік,  як в моєї країні вкрали дитинство. Вкрадене те, що зазвичай продовжує життя і накопичує  сили та бадьорість.

24 лютого 2022 року назавжди розділило життя українців на «до» та «після». О п'ятій ранку російські війська здійснили масовану повітряну атаку по всій території України та почали повномасштабний воєнний наступ. 

В дитячий світ прокралася війна… Війна... Украдене дитинство... Замість іграшок - гільзи від патронів. Замість спокою і захисту вибухи, постріли, плач та смерть. 

Украдене дитинство – це коли на питання друга: «А яка у вас позавчора була погода?», ти несподівано замислюєшся і відповідаєш: «Мабуть, йшов дощ». Тому що не пам’ятаєш, яка була погода, натомість пам’ятаєш, скільки людей загинуло, скільки звільнено містечок, а скільки зруйновано, скільки залишилося під «опікою» ворожих зайд та бойовиків.

Рятуючи свої життя, сім’ї з дітьми вимушені ховатися від постійних артобстрілів та авіаударів у сховищах, підвалах, на станціях метро та підземних паркингах. Холодні, вогкі, темні приміщення, не призначені для тривалого в них перебування, стали прихистком для багатьох українських дітей. Під землею вже майже два роки малеча часто проводить свої дні без доступу до гарячого харчування, медикаментів та навчання. Для багатьох із них мрією стало побачити сонячне світло.
Війна, яка прийшла на українську землю, калічить людей і їхні долі, змушуючи залишати рідні оселі, зазнавати розлуки з рідними та страждати через втрату близьких. Діти змушені бачити вибухи ракет, кров і насильство. Не кожний дорослий витримає. А дитячий світ розбивається вщент, на цьому дитинство обривається. 

Чи хтось полічить скільки дітей в Україні залишилося без даху над головою?  А без рідних? А без ручки чи ніжки? А скільки загинуло? І хто сплатить цей страшний рахунок…

Повномасштабна війна в Україні триває вже більш ніж 760 днів. Минуло майже вісім сотень днів, сповнених небезпеки, тривоги та боротьби за життя. Мільйони українських дітей за цей час залишилися без домівки, без можливості навчатися, зрештою, без доступу до медичних послуг і навіть питної води. Сховища замінили їм дитячі кімнати, лавки метро — ліжечка, а повітряні тривоги — шкільні дзвінки. Так нещадно бойові дії відбирають дитинство в маленьких українців. Від війни страждають всі українські діти, адже 7,5 млн дітей чекають когось з рідних з фронту, ще дуже велика кількість дітей сьогодні змушена прощатися з кимось з батьків, хто загинув від дій російської армії, багато малюків не можуть ходити до своїх шкіл і гуртків, гратися на дитячих майданчиках та жити у своїх будинках, оскільки вони були зруйновані російською армією. За даними Міністерства освіти і науки України, з початку повномасштабної війни понад 2600 шкіл було пошкоджено, а більш як 400 зруйновано вщент.

Війна спричинила одне з наймасштабніших переміщень дітей із часів Другої світової війни. За оцінками ООН, 4,5 млн українських дітей змушені були залишити свої домівки, з них 2 млн були вимушені виїхати за кордон, а ще 2 млн переїхали у безпечніші області.

Щодня в Україні гине двоє дітей, а четверо отримують поранення, в тому числі від мін, залишених орками.

Такого не було з часів другої світової війни. Після більш ніж дев’яти років бойових дій на сході країни й двох років з початку повномасштабної війни Україна є однією з найбільш постраждалих від мін країн світу. Приблизно 30% її території потенційно забруднені вибухонебезпечними предметами або мінами, які стали причиною загибелі і травмування великої кількості дітей. Крім того, багато дітей залишилися з інвалідністю на все життя.

За даними державного порталу розшуку дітей «Діти війни»  станом на 16 жовтня 2024 року: загиблих – 579 дітей, поранених – 1644, , зниклих – 1948, знайдених – 33886, депортованих або примусово переміщених – 19546, повернених – 388, постраждалих від сексуального насильства – 15. 

388 жахливих історій, що мають щасливе завершення, коли діти були повернуті. Але є набагато більш вражаючі цифри. 19 546. Це кількість дітей, які все ще перебувають у російській неволі. Але ця цифра не є остаточною. І ніхто  не знає, що відбувається з українськими дітьми на окупованих територіях. Це – зруйноване життя, і не лише дитини, але й всієї родини, яка вже ніколи не матиме спокою. Цей злочин відбувається просто зараз, саме тому час має критично велике значення. Кожен день, кожна година у неволі руйнує психіку дітей та їх родин. Саме тому Україна потребує не лише висловленого занепокоєння, але й ефективної допомоги від усього світу, щоб звільнити цих дітей та повернути їх додому, до рідних людей.

Тому що це – не випадковий злочин, це – політика, свідомий механізм, який росія використовує, щоб перетворити українських дітей на чужинців, вилучити їх з родин, позбавити імен, пам’яті, мови й коріння.

Росія має дві мети – «знищити українських дітей, тому що це основа української нації, або русифікувати – зробити їх росіянами».

Дітей примушують переходити на російську програму навчання, розмовляти російською або навіть суворо забороняють і карають за те, що вони використовують українську в побуті або читають українські книжки. Я думаю, що багато хто з нас бачив знищення українських книжок, яке відбувається одразу після приходу окупаційної влади на цих територіях. Вони вважаються найсуворішою загрозою для їхнього існування, Тому одразу знищують їх книжки, примушують вчителів переходити на російську мову викладання, на російську програму.

Несправедлива війна, розв’язана росією, забирає в дітей безтурботне дитинство.

Але, постаючи перед смертельною небезпекою, українські діти проявляють неабияку сміливість і пліч-о-пліч з дорослими наважуються на неймовірні вчинки: збирають одяг і харчі для солдатів, роблять свічки, плетуть маскувальні сітки, маскувальний одяг ( так звані «кікімори»), допомагають вимушеним переселенцям з харчами, житлом, одягом. Вони рятують однолітків і рідних, волонтерять й збирають тисячі гривень на благодійність, допомагають ЗСУ та всій країні пройти через пекло війни.

Сьогодні українці об'єднані як ніколи, бо покірно мовчати не вміють. Кожен українець на своєму фронті самовіддано воює за свою країну як волонтер, журналіст, учитель і учень.

Майже 1000 днів спротиву. Майже 1000 днів, як Україні болить. Ми впевнені, хто б там що кому не говорив, «а згине зло, і правда переможе!"