Надточий Вікторія, 11 клас, Харківський ліцей № 13 Харківської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Куц Лариса Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

У кожного з нас ця тема викликає незлічені емоції, але, на жаль, зовсім не позитивні. Усі ми зараз перебуваємо у такому стані, коли не розуміємо навіть, що буде завтра, живимо, як то кажуть, одним днем. На мій погляд, цей, здається, нескінченний шлях проходить кожен українець з 24 лютого по сьогодення.

Я також хочу поділитися своїм шляхом та досвідом.

У всіх цей жахливий день почався по різному: хтось, прокинувся від звуків вибухів, першої повітряної тривоги, яка пролунала в їх рідному місті, через батьків, які у паніці збирали усе необхідне, щоб взяти з собою для виїзду з міста чи зовсім з країни, а хтось прокинувшись, спокійно встав, заварив чашку улюбленої кави чи чаю, приготував сніданок та увімкнув телевізор, очікуючи почути щоденні новини, та новини 24 лютого 2022 року шокували всіх українців і не тільки.

Як, наприклад, цей ранок розпочався в мене.

Я не можу передати те, що відчула, коли прокинулася вранці через працюючий телевізор у кімнаті моїх батьків, а заглянувши в телефон, побачила ті жахливі новини. Не встигнувши навіть переварити всю цю ситуацію, спитати батьків, що коїться або просто отямитися, пролунали, як я вже потім дізналася, не перші звуки вибухів, яких злякалася найбільше. Озираючись назад, згадуючи те, з яким страхом ми реагували на звуки, що лунали за вікном, особисто я можу помітити суттєву різницю в моїй поведінці.

На жаль, війна змінила мій емоційний стан: я почала спокійніше ставитися до змін у житті, а численні вибухи не викликають такого сильного страху, або взагалі яких-небудь емоцій.

Можна сказати, що ми навіть звикли жити в такому стані та усвідомлення цього факту, насправді мене дуже засмучує. Але ситуація в моїй рідній Україні, повз це, дала мені зрозуміти дуже багато речей, які я, до війни, не розуміла або просто не хотіла брати до уваги.

Під час війни я була багато де, але все одно повернулася до рідного Харкова, бо не бачила себе десь в іншому місці, крім рідного дому, рідних вулиць, парків та людей.

Війна змінила моє сприйняття реальності і навчила мене по-справжньому цінувати те, що я маю від життя. Обговорюючи свої думки зі своїми батьками та друзями, ми всі дійшли такого висновку, що війна все-таки дала нам зрозуміти і переосмислити багато речей. Я усвідомлюю, що такий поштовх до зростання дала мені саме війна, повністю змінюючи світогляд і думки. Побувавши в іншій країні, зустрівши нових людей і вивчивши нову мову, я зрозуміла, що можу набагато більше, ніж очікувала сама від себе.

Можливо, така важка ситуація справді розплющила мені очі на те, що так давно не хотіла бачити.

Я завжди любила Україну, завжди пишалася, що народилася тут і тим, що я українка, а люди, які продовжують боротися за честь та незалежність нашої держави, захоплюють мене і доводять, що ми можемо все! Багато чого сталося за ці, понад два з половиною роки повномасштабної війни на нашій території. Багато було пролито сліз і цей біль сидить у наших серцях досі, але я та всі ми не здаємось і продовжуємо боротися! Це справді змушує захоплюватися не тільки мене та інших українців, але й людей зі всіх куточків світу!

Війна об'єднала наших людей заради однієї, всіма очікуваної мети: перемога України. І вона буде! Я в це вірю усім серцем.

Хочу щиро побажати всім харків’янам зберігати той бойовий дух та віру, бо це те, у чому ми з вами сильні! Ми вже довели багатьом, що нас не зламати і ми стоятимемо до кінця. У цьому є справжня сила наших людей!

Ще, хочу сказати, що дуже співчуваю тим, хто за період війни втратив своїх рідних, близьких чи свій дім.

Низький уклін тим, хто захищав чи продовжує захищати нашу батьківщину, ми всі завжди вважатимемо їх справжніми героями України! Розумію, що мої слова мало чим можуть допомогти, але це те, що я відчуваю, те, що так давно хотіла сказати і донести громадськості свою власну думку та позицію.