Корнєва Світлана, учениця 9 класу Петриківської гімназії - філії Петриківського ліцею

Вчитель, що надихнув на написання есе - Рудовол Наталя Петрівна

Війна. Моя історія

У свої 14 років я вже немало подорожувала Україною. Добре знаю її від Карпат до Азовського моря. Як солодко було мріяти про майбутні поїздки, про зустрічі з друзями і ріднею. Ми вдвох з татом накреслювали плани на майбутній рік: куди поїдемо, які пам’ятки розкажуть свою історію, які місця повідають свої таємниці. Але все змінилося 24 лютого 2022 року.

Над нашим яблуневим садом, що мирно спочивав у зимовій мрійливій дрімоті, із страшенним гучним звуком пролетіло три крилаті ракети на північний захід, а з боку Дніпра було чутно вибухи - обстрілювали аеропорт. Почалася війна…

Для мене вона почалося як і для мільйонів українських дітей - із незвіданості, із непорозуміння, із притишеного страху і стривоженості. Облаштування укриття в домашньому погребі, заготівля запасу води, їжі, складання тривожної валізки - все це поспіхом облаштовували всі разом. У Вайбері з однокласниками обговорювали новини, слідкували за подіями, тривожилишся, коли чули гудіння літака чи незрозумілі далекі звуки, схожі на вибухи.

Свідомість відмовлялася сприймати те страхіття, яке вже відбувалося у багатьох містах і селах України.

Мій тато з-під Маріуполя - 14 кілометрів від міста. Там залишилася бабуся, рідна тітка з сім’єю. Вони не встигли виїхати. Більше 2 місяців жодної звістки, повна невідомість. Маріуполь знищено, а вони поряд живуть в окупації.

Я можу лише згадувати тепле Азовське море, літні мандрівки донецькими степами, поїздки на кам’яні могили, Білосарайську косу. А отой неповторний смак мелітопольської черешні і смачної риби із Карлівського водосховища. Навіть не можу уявити, що все це понищено, потоптано кривавим чоботом окупантської русні.

Війна несе біду. Загинув дядя Толя — майор Родіонов — мій двоюрідний дядько. "Я ж виводив хлопців з афганських ущелини в горах, чому ж я зараз буду сидіти?!" — сказав майор Родіонов у 2014-му і пішов добровольцем в АТО… Він часто бував у нас. Та й ми частенько, їдучи до бабусі в гості в Маріуполь, заїжджали в Покровськ до дяді Толі.

Як він любив похвалитися нам своїм виноградником, пригощав солодким кишмишем і медовими складами... Тепер майор Родіонов — один із синьо-жовтих прапорів на Краснопільському кладовищі. Загинув як герой, захищаючи рідну землю. 

На Краснопільському вже ціле море прапорів. Я бачила, як там через них просвічує сонце. Стяги гордо майорять на вітрі, купаючись у теплому промінні. Мені зовсім там не було страшно. Навіть здалося, що то крила янголів огорнули мене зусібіч, захищаючи від війни.

Зараз вже і у моєму рідному селі - в нашій Петриківці - майже не лишилося кладовищ, де б не було українського прапора. Світла пам’ять і честь захисникам.

Для мене найстрашніше у цій війні, що гинуть люди, нищиться моя Україна. Спали на думку слова Арміна Арлерта — героя із улюбленої книги: " Коли люди поважають солдатів — це означає, що настали тяжкі часи…". Але я твердо вірю у прийдешність нашої перемоги, у розквіт і незламність моєї вільної держави. Слава Україні!