Лучкевич Маргарита, учениця 10 класу Карлівського ліцею імені Ніни Герасименко Карлівської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Стовбун Світлана Володимирівна

Війна. Моя історія

Війна. Це лише одне слово, яке зараз відчувається зовсім по іншому. Скільки страждань та втрат воно приховує в собі? Це джерело людського лиха. «Війна - це випробування, яке розкриває справжню сутність людини і вимагає найвищих якостей» - Альберт Ейнштейн.

На жаль, в даний час це не лише спадщина минулого, а реалії нашого життя.

Україна, пройшовши довжелезний шлях до своєї незалежності, зараз бореться за своє існування, відважно захищаючи власні кордони, недоторканність та спокій на всій своїй території. Сумно, що нове покоління вимушене долати випробування війни, шукати шляхи до виживання та знати, що таке військовий конфлікт.

24 лютого 2022 року - це жахливий день для України, її історії та кожного українця. Ця дата назавжди розділила життя кожного з нас на «до» та «після». О п'ятій ранку російські війська здійснили масовий ракетний обстріл по всій території нашої держави.

Ранок 24 лютого 2022 року змінив мене назавжди. Замість звичного «Доброго ранку, доню» я почула тремтячий мамин голос: «Прокидайся, почалася війна». Навколишній світ став надзвичайно крихким. В той день я усвідомила, що тепер переді мною стояв новий, надзвичайно потужний виклик.

Замість затишного ранку в теплому ліжку, я раптово опинилася в новій реальності, яка обернулась кошмаром для моєї підсвідомості. Страх, який мене огорнув, був неймовірно потужним. Я поспіхом збирала документи, які стали для мене на той час ніби символом надії на виживання.

Разом з сім'єю ми готувалися до найстрашніших обставин. Ми розуміли, що наше безтурботне життя залишились в минулому, і перед нами стояло завдання вижити в цих складних умовах. Але ми були сильними, бо вірили у майбутнє. Перші тижні війни змінили мій світ і сприйняття навколишнього.

Вулиці, які раніше були наповнені життям та сміхом, стали абсолютно пустими, а діти, які раніше гралися на майданчиках, зникли.

Перші чотири місяці були надзвичайно жахливими, наче темна стежка в лісі, де страхи підстерігають на кожному кроці. Кожна повітряна тривога, ракетна небезпека наганяє страх перед можливістю загинути. «Смерть – це велика пропаганда нашого життя» - Шервуд Андерсон.

Мої рідні та друзі намагалися відволікти мене, пропонуючи вийти на прогулянку, подихати свіжим повітрям, намагаючись вирвати з пазурів цього кошмару. Ліками для мого душевного стану була музика. На жаль, це не дало результату, адже страх став вірним супутником, який не покидає мене й досі.

Війна, як грім на ясному небі, приносить біль та панічні атаки. Новини про бойові дії, втрати та людські страждання тільки погіршують становище. Я не могла більше тримати це все в собі, тому я вирішила поділитися своїми почуттями та переживаннями з матусею. Її підтримка додала спокою. Але і досі іноді я маю панічні атаки.

Усвідомивши страшні наслідки війни, розумію, що деякі переживають її жахи вдвічі страшніше. Життя під окупацією або шукання притулку в інших містах – сувора реальність.

Сергій Козачинський – колишній учень нашого ліцею. Ще донедавна він був простим, веселим юнаком, потім – надійним чоловіком, люблячим батьком. А сьогодні він «двухсотий». Нещодавно мій ліцей встановила меморіальну дошку цьому герою, який загинув, захищаючи нашу країну. Ті почуття, які я пережила того дня, залишаться зі мною назавжди.

Стоячи перед меморіальною дошкою, плакали усі – учні, вчителі, рідні загиблого. Слова про Сергія як про відважного героя та відданого друга, який завжди був готовий прийти на допомогу, вразили мене.

А найбільше мене розчулив вірш, написаний донькою загиблого. Кожне слово, кожна літера цього вірша були наповнені болем, теплом та безмежним сумом. Для дівчинки це були не просто слова – це спроба висловити свою безмежну любов і пам'ять про батька.

Найбільше збентежила думка про те, що вона більше ніколи не почує татків голос, не обійме його. Її туга  стали для мене яскравим прикладом того, що за кожним загиблим героєм стоїть надзвичайний біль його рідних, сім’ї.

Це нагадує нам, наскільки важливо вшановувати та пам'ятати їхню жертву. Наші воїни- герої, які стоять на «нулі», заслуговують повагу і вдячність.