Ми покинули рідну домівку, батьків, улюблене місто. Там залишилася наша душа, наше минуле, наше життя.

Перший день повномасштабного вторгнення запам'ятався величезним нерозумінням. Що сталося? Що робити? Наскільки це все надовго? Донька почула про початок війни з телевізора, з виступу президента.

15 березня ми виїжджали з Маріуполя. Навколо була величезна колона машин, уздовж дороги лежали тіла людей, стояли розбиті будинки. А над головою кружляв літак. Цю картину неможливо забути.

Дорога з окупації була дуже довгою. Ми п'ять діб їхали з Бердянська до Запоріжжя. За цей час надивилися на різне і багато чого наслухалися - від вибачень до слів про те, що нас потрібно розстріляти. Спали і в підвалах, і просто в полі.

На початку вторгнення були гроші, але купити за них майже нічого було неможливо. Добре, що залишалися хоча б якісь запаси. Попри постійний стрес, ніхто з нас не захворів, хоча спати доводилося при температурі, близькій до нуля.

Ми змогли виїхати, але частина нас назавжди залишилася там - у рідному місті, серед знайомих вулиць і всього, що колись було нашим життям.