В нас у Дружківці почалось все з того, що десь близько чотирьох годин були вибухи. З’явився страх, що це війна. По цей день у мене кашель на нервовому ґрунті, я осліпла, тепер - операція за операцією. Дякую, що виплати були, тож якось викручуємося. Зараз живемо в селі, умов немає, але стараємося жити. У Дружківці важче було: там ракети літали і все інше страшне було, а зараз тут живемо з чоловіком.

Ми приїхали сюди в серпні. Не було у нас газу, води, світло відключалось. За сім кілометрів привозили воду.

Дуже тяжко було. Як могли, так і виживали. Там також зараз тяжко всім. Дай Бог, щоб було майбутнє у наших дітей і онуків, щоб війна закінчилася, діти сміялися, а не плакали.