Близько четвертої ранку я почула вибухи. Було страшно, що це війна. У мене й досі кашель через нерви, і осліпла я. Зараз - операція за операцією. Добре, що виплати були, то якось викручуємося. Живемо в селі. Побутових умов нормальних немає, але стараємося жити. У Дружківці, звісно, важче було. Там і ракети літали, і всяке бувало. А зараз ми тут мешкаємо з чоловіком.

Приїхали сюди в серпні. Не було у нас газу, води, світло вимикали. За сім кілометрів возили воду. Дуже тяжко було. Як могли, так і виживали. Там і зараз тяжко всім.

Шокувало те, що росіянам не вистачило розуму бути мирним народом, щоб змагатися на спортивних аренах, а не вбивати дітей, мирне населення, бомбити школи, церкви, вокзали, як у Краматорську. Ми якраз тоді ще були там.

Нам дуже важко, але стараємося якось жити далі. Дай Боже, щоб було майбутнє у наших дітей та онуків. Щоб війна закінчилася і діти сміялися, а не плакали.