Андрощук Аліна, учениця 9 класу Опорного закладу "Каланчацький заклад повної загальної середньої освіти №1"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Тадевосян Людмила Дмитрівна

Війна. Моя історія.

Я дуже пишаюся тим, що я українка. А місто Херсон- це не тільки наш обласний центр, а й світовий приклад міцності, незламності та гордості. В Херсонській області на лівому березі Дніпра є селище Каланчак. В ньому я народилась та зростала. Ходила до школи, жила та раділа кожному дню. Але моє щасливе дитинство  та спокій раптом ніби завмерли 24 лютого 2022 року. Цей день я запам’ятаю на все своє життя.

Вранці прокинувшись я ніби потрапила в «фільм жахів». Відразу відчула безпорадність, розпач, скажений біль у грудній клітці. І цей стан продовжувався до безкінечності. Я пам’ятаю стан своїх батьків, які намагалися нас із сестричкою втішити, адже ми були дуже збентежені та налякані гучними вибухами, які лунали звідусіль.

Та я все зрозуміла - прийшла біда! І ця біда зветься «війна», про яку я так не хотіла чути та вірити в її існування. Моє тіло та розум відмовлялися це усвідомлювати. Але всі факти та події, які відбувалися за вікном говорили самі за себе. І від цього ставало мені ще гірше, я була ніби паралізована. Знаходилася в якомусь невідомому для мене стані.

В перший день війни моє селище, мій рідний Каланчак був окупований «рашистською чумою». Колони ворожої військової техніки проходили транзитом через моє село. Вони рухалися у напрямку Херсону.

Мої односельці були в паніці, обурені та розгублені. Ніхто не знав, що їх чекає і як жити далі. Деякі люди намагалися виїжджати з села. В перші дні було дуже небезпечно, але можливо дістатися до більш безпечних міст. На наступний день селище заповнилось рашистами. З`явилося дуже багато військової техніки з ворожою символікою «Z» та надписами «рос гвардия». Вони почали патрулювати кожну вулицю. Ходили колоною зі зброєю в руках та заходили майже до кожного двору та зазирали через вікна до людських осель.

З кожним днем все більше й більше людей покидали свої оселі та виїжджали з Каланчака. Небезпека чатувала на нас з усіх боків. Щохвилини лунали гучні вибухи, над нами гули російські винищувачі та різні ракети і гелікоптери. Дуже часто було чутно, як працює ПВО окупантів. Також на власні очі я бачила як з околиць населеного пункту вороги запускали ракети.

Управління Каланчаком захопила рашистська військова адміністрація. На всіх виїздах та в'їздах до селища вороги встановили свої блокпости з військовими та технікою окупанта. Також, почали перевіряти документи, що засвідчувала особу людини, якщо їх не було - забирали до відділу поліції для встановленя особи. З 22-00 до 05-00 години ранку не можна було виходити з дому та переміщатися по населеному пункту та за його межами.

Майже два місяця після окупації в магазинах на полицях вже нічого не було. За хлібом, олією та борошном були великі черги. Ризикуючи власним життям деякі підприємці доставляли продукти з Каховки та Скадовська.

А про цукор, цукерки, ковбаси та м'ясо залишалося тільки мріяти. У травні зник мобільний звязок та інтернет. Ми були в повній інформаційній ізоляції. Через деякий час окупанти почали заохочувати населення отримувати російські паспорти в обмін на продуктові кошики та фінансову допомогу. Постійно проводили окупаційну пропаганду про краще життя з рф.

Жити за новими правилами та законами стало нестерпно. І це все більше наштовхувало нашу родину на думку про виїзд з окупаційної зони. Деякі мої односельці стали зрадниками. І мені дуже соромно за них.

Останньою краплею стало те, що рашисти наполягали на тому, щоб діти навчалися у школах де викладають за російськими програмами. Моїх батьків попередили, якщо вони не погодяться віддати нас із сестричкою до російської школи, то будуть позбавлені батьківських прав, а дітей депортують до рф для усиновлення російською родиною.

Нам було дуже тяжко наважитись покинути рідних, свою квартиру та рідний край в якому я народилася та насолоджвалася щасливим дитинством. Перебування в окупації з кождним днем ставало все тяжчим.

Збільшувалася кількість військових, які чинили беззаконня та займалися мародерством. Мої батьки прийняли рішення про виїзд із Каланчака. Зараз ми знаходимося в Норвегії у місті Консберг. Тут нас гарно зустріли, надали житло та забезпечили продуктами харчування. Я маю можливість дистанційно навчатися у своєму рідному ОЗ «Каланчацький ЗПЗСО №1». Мене навчають мої рідні вчителі. Я їх дуже люблю, бо вони – чесні, порядні і дуже патріотичні люди.

Але я з мамою часто плачу вечорами, бо дуже сумуємо за рідними та друзями. Ми постійно переймаємося долею свого рідного Каланчака та нашої України.

Сподіваюсь, що найближчим часом скінчиця ця страшна війна і я зі своєю родиною повернуся в свою Україну, свій рідний Таврійський край, де зустрінуся з рідними та близькими мені людьми, які не змогли виїхати з окупації, хто через брак коштів, а хто через те, що не наважився покинути рідні домівки. Я і моя родина віримо у ЗСУ.

Ми впевнені – наші воїни найпрофесійніші, найхоробріші і наймогутніші. Вони, обов'язково, знищуть ворога і звільнять від окупації Лівобережжя Херсонщини!!!! Вони боронять рідну землю, за ними правда, з ними Господь Бог!!!

Наша родина заощаджує кошти і постійно донатить на потреби ЗСУ. Це хоча й невеликий, але все ж таки наш внесок у Перемогу. Після Перемоги України та звільнення Каланчака ми плануємо відразу повернутися додому, де знову будемо жити в незалежній, демократичній, правовій державі - Україні.

Ми, як молоде покоління відбудуємо нашу неньку Україну і вона буде ще красивішою, ще могутнішою, відомою всьому світу своєю незламністю!!!

Особисто я, ніколи не забуду день 24 лютого 2022року!!! Я ніколи не пробачу рашистів!!! Я їх ненавиджу за безневинно пролиту кров мого рідного українського народу, за вкрадене дитинство!!! Слава Україні!!!! Героям слава!!! Смерть ворогам!!! Хто на мою землю прийшов з мечем, той сам від меча згине!!!