У 2014 році в їхній будинок влучив снаряд. Чоловік загинув на місці. Дочка 20 днів пролежала в комі, п’ятимісячний син також постраждав. Вона сама отримала важкі ушкодження. Тепер вона – єдина опора для своїх дітей. Вона живе для них і бажає малечі кращої долі, без війни.
Усе сталося ввечері. Ми лягли спати десь приблизно о дев'ятій. Листопад, темніло рано. Світло тільки вимкнули й почувся сильний свист. Трясло весь будинок, коли летів цей «Град».
2014 року в наш будинок влучив снаряд «Граду» – і вибуховою хвилею його накрило. Він не підлягає відновленню і жити нам ніде.
Чоловік на шахті працював. Трагедія трапилася із нашою сім'єю 2014 року, у листопаді. Синові Артему було всього п'ять місяців, доньці Маші – п'ять років.
Спочатку в нашому селищі не було воєнних дій. У нас вважалася буферна зона, але літали снаряди по Бахмутській трасі в бік Луганська. Ми тільки чули ці «Гради». І думали, що нас ніколи це не торкнеться. У нас у селищі не ходив ніхто ні з автоматами, не їздили жодні танки, нічого.
Періодично чулися розриви вранці, в обід і ввечері. Ми знали, що в такий час краще не виходити, сидіти й нікуди не висовуватися. Навіть у вікна краще не дивитися. Було дуже страшно.
Ми майже не виходили на вулицю, хоч у нас город, свій двір. Звичайно, хотілося дихати повітрям, а не сидіти десь під стінкою…
Підвал у нас небезпечний. Якось чоловік говорив: «Будемо сидіти в підвалі». Але я кажу: «Ні, хто звідти нас дістане?». Підвал у нас не такий, як у людей, не обладнаний.
Чоловік загинув 18 листопада. Його придавила вибуховою хвилею стіна будинку. Впала на грудну клітку.
Усе сталося ввечері. Ми лягли спати десь приблизно о дев'ятій. Листопад, темніло рано. Світло тільки вимкнули й почувся сильний свист. Трясло весь будинок, коли летів цей «Град».
Я підскочила до ліжечка сина, хотіла відтягти від стіни. І тут вибуховою хвилею мене відкинуло. Я впала, і все… У мене одна рука з головою стирчала з-під купи обваленої стелі, з-під будматеріалів.
Стінка впала там, де була ліжечко. Але дивом не потрапила на сина. Не обвалилося на нього нічого: ні шлакоблок, ні будматеріали. Тільки дошка впала, і Артемко отримав не дуже серйозні травми. Уся стіна впала на чоловіка, який спав на ліжку, і з іншого боку – на Машу, туди, де вона спала. Дочка відразу знепритомніла.
Добре, що поруч були сусіди і що військові жили в селищі. На старій фабриці в них була база. Ні швидкої допомоги, нічого такого в селищі немає. Якщо щось трапляється, уся надія – тільки на українських військових, які допоможуть у лікарню відвезти.
Я тільки періодами пам'ятаю, що люди прийшли, вони нас відкопували. Пам'ятаю, згодом я без цих усіх будматеріалів лежу. Непритомніла, шоковий стан був. Я думала, що нас уже не буде всіх у живих.
Ми потрапили всі в різні лікарні. Я не пам'ятаю, як кого везли, напевно, теж була непритомна. Маша 20 днів лежала в комі, струс мозку. Артем теж був у реанімації п'ять днів – теж легкий струс.
Мене привезли в лікарню, вкололи щось, щоб я отямилася. Я відразу запитую: «Де мої діти? Де мої рідні?». Лікарі сказали: «Ми рятуємо життя дочки». А про Артема і чоловіка нічого не сказали. Говорили, що найбільше постраждала Маша, що вона в тяжкому стані.
У мене кровотеча відкрилася, розірвало селезінку, видалили. Поранило легеню. Я лежала в реанімації два тижні під апаратом, тому що дихати було дуже важко. Рідину викачували з легені.
Маша була 20 днів у комі… Жодні ліки не допомагали, які були в лікарні. Слава Богу, наші родичі в інтернеті випадково побачили рухомий рядок, що Фонд Ріната Ахметова може допомогти дітям, які постраждали в АТО. Вони взяли всі довідки й надіслали електронною поштою. Доньці моїй ліки швидко привезли, і вона вийшла з коми. Якби не ліки і не допомога, яку вчасно надали, дитини б уже давно не було.
Потім нам робили операцію в Харкові. Теж усе, що потрібно було, усі медикаменти Фонд Ріната Ахметова повністю забезпечив. І бинтики, і дитяча суміш, і памперси, і серветки – усе, і не тільки на операцію. Усе привезли для діток.
Телефоном, звичайно, не можна було розмовляти в реанімації, а хотілося побачити дітей. Ми не бачилися місяць, поки не виписали мене з лікарні. Я зустрілася з Машею в Харкові. Поїхала потягом з Лисичанська до неї на операцію. Тиждень минув, батьки чоловіка приїжджали. Вони мені про нього нічого не говорили. Потім тільки сказали: «Та вже поховали…»
Уже минуло п'ять років відтоді, як усе сталося. Однаково важко згадувати, намагаєшся не думати. Діти, навіть якщо голосно машина їде, вуха закривають. Однаково бояться шуму.
У сім років Маша пішла до школи. У неї перша група інвалідності. Після операції дочка не могла нормально на ніжки ставати, тому що лежала довго. Ми ходили на масажі, і я їй допомагала, вона кульгала, хоч у нас і не було переломів. Їй просто паралізувало ліву сторону, коли була в комі. Ручка тепер у нас трясеться, вона неробоча. Нерв защемило дуже сильно.
З 2016 від Фонду Ріната Ахметова ми їздимо на реабілітацію в санаторії. У Слов'янську були з Машею і Артемом. Їздили з дітьми від Фонду Ріната Ахметова на реабілітацію до Одеси, у Куяльник. І цьогоріч нам зателефонували з Фонду, сказали: «Ми вас наберемо, ви знову поїдете».
Нам дуже потрібна реабілітація. Власними силами я б не змогла поїхати. Якби не було Фонду Ріната Ахметова, ми б самі не змогли на трьох оплатити це все.
Війна змінює людину. Стаєш більш мужнім. Була сім'я – і раптом ти залишаєшся один і за маму, і за тата. Потрібно бути і мужнім, і хоробрим.
Ми переїхали. Не живемо ж зараз в Тошківці, хоч у нас в Лисичанську теж військові ходять. Батьки живуть у Тошківці досі. Вони кликали нас: «Давайте, може, будете жити з нами». Бабуся з дідусем уже старенькі. І в них, крім нас, нікого немає. Вони переживають за нас і хочуть бачити. Але я досі, коли приїжджаємо в гості, не можу заходити спокійно в будинок. Дуже страшно.
Ми на нашу вулицю не ходимо, вона від бабусі далеко. Ми були три роки тому. Там уже нічого не залишилося, навіть перегородки й ті попадали. Деревами заросло, травою.
Для мене війна насамперед це страх. Одна річ – бачити в телевізорі, а самому пережити – зовсім інше почуття. Якби я знала, що таке станеться в моєму житті, я б не пережила. Мама і бабуся розповідали, що війна 1945 року і то не була така жорстока, як ця.
Напевно, навіть якщо мине 30 років, і я буду жива, то це в серці назавжди залишиться. Ця страшна трагедія, яка трапилася з моїми дітьми. Вони ні за що постраждали. Таке відчуття, що мені просто взяли й вирвали серце.
Мрію передусім, щоб діти не хворіли, щоб були здорові, щоб сонце світило і було тихо навколо. Щоб ходити й не озиратися. Щоб скоріше закінчилася ця війна. Щоб було мирно в нас в Україні, не тільки в нашому місті, а й у всій країні нашій Україні.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Ми використовуємо файли cookies, щоб ви отримали найкращий досвід користування сайтом. Продовжуючи роботу із нашим сайтом, ви підтверджуєте використання сайтом cookies вашого браузера.