Шатова Вікторія, 16 років, учениця 11-А класу Опорного ліцею №1 ім. М.М. Коцюбинського Васильківської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе: Прогонна Людмила Михайлівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Ніколи не думала, що колись в житті буду писати на цю тему. Ніколи не думала, що в моїй історії життя буде слово війна.

Війна … 5 букв, нібито звичайні букви з яких складається слово, але таким воно здається лиш на сторінках книги з історії, а коли це слово складова частина теперішнього життя, то кожна літера несе за собою жах, який охоплює тебе кожного дня.

Життя таке непостійне, завжди приховує в темних кутках неприємні сюрпризи. І дуже прикро в моєму ранньому віці розуміти, що життя насправді таке коротке. Усвідомлення приходить не зразу, а поступово.

24 лютого 2022 рік. Памʼятаю той день, той ранок, який ніколи не забуде жоден українець.

Ясний ранок. Чисте голубе небо. Сонце світило так яскраво, ніби на вулиці був не морозний лютий, а ясний березневий день. Тоді я прокинулась не як завжди від противного дзвінка будильника, навіть не від слів мами : «Віка, вставай, бо запізнишся». Мій сон порушив шум телевізора, а саме термінові новини на телеканалі «1+1» та слова, які кожен боїться почути в своєму житті: «Почалася війна».

Відчуття. 24 лютого в мене відключились всі емоції, почуття, думки… Відключилась я. Я була на диво для всіх спокійна та мовчазна. Це був зворотній шоковий ефект. Найбільше страх охоплює не тих людей, що панікують, кричать або плачуть, а тих, що мовчать і не видають жодної емоції. Страх, який паралізує людину, її мозок та підсвідомість. Більшість людей дуже часто ховаються в собі заради безпеки. Тому що дуже важко усвідомити, що сьогоднішні страхіття – це реалії, творцем яких є «братній народ». Ми вкотре переконалися в брехливості та звірстві російського сміття.

Моє життя змінилося на «до» і «після». Це той момент, коли повністю розумієш фразу «Цінуй кожну мить». Головна цінність – це життя, той ковток свіжого повітря, який наповнює твої легені киснем, посмішки рідних тобі людей. Ніхто не знає, коли твоє серце зробить останній удар. Коли безглуздий уламок снаряду поставить смертельну крапку.

В моїй родині відбулися зміни. Ми почали розуміти, що це саме та можливість якнайбільше говорити один одному «я тебе люблю», обіймати, бути поряд. Наші вечірні розмови під час чаювання – це ніби стало традицією, ми почали не зважати на якісь дрібні непорозуміння, наш дім став наповненим родинним теплом і любовʼю ще більше, ніж зазвичай. І я зрозуміла, що як добре і важливо, коли в тебе є рідні, підтримка, люди, які завжди поряд. У моїй родині ми ніколи не втрачаємо надію…надію на краще та віру у щасливе майбутнє.

Я пишаюся своєю країною та українцями! Такою величезною мужністю, мудрістю, людяністю та навіть почуттям гумору. Цей список може бути дуже великим, адже кожен справжній українець та патріот своєї держави – це сильна людина з великої літери. Мій дідусь завжди говорив, що головне в житті не втратити свій оптимізм, бо якщо все погано, то це саме та частинка, яка пробиває тобі хоч маленьке світло серед темряви.

Мене, як і багатьох інших, війна розлучила з важливими та дорогими мені людьми. Ще більше додає смутку невизначеність часу наступної зустрічі. Мої страждання, мій страх, мій біль – це все я намагалася хоч трішки заглушити клавішами фортепіано. Музика. Вона рятувала і рятує мене в житті. Я памʼятаю 25 лютого, коли фортепіано звучало так голосно, як ніколи, коли пальці біліли від сили з якою натискали клавіші, коли молоточки били об струни з такою силою, що в любий момент струна могла порватись…

Слово мир набуло іншого значення. Мир – це ходити кожен день до школи, прогулянки з друзями, впевненість у завтрашньому дні та будування планів на майбутнє. Мир – це коли замість сирен лунає дитячій сміх, коли ти не боїшся звичайного звуку літака чи салютів. Мир – це коли в моє вікно світить вуличний ліхтар, з яким ніколи не страшно було спати, який не потрібно було вимикати за правилами світломаскування. Цей ліхтар згас 24 лютого…