Юрасева Вікторія Валеріївна, 15 років, учниця 10 класу Покровський ліцею

Вчителька, що надихнула на написання - Олена Вікторівна Коваленко

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Разом з весною прийшла і війна, для мене це вдруге.

Для моєї сім'ї війна розпочалася у 2014 році. Ми жили у затишному місті Донецьку.

Тоді мені виповнилося 7 років. Я пам'ятаю цей жахливий день. Це було 6 квітня, ранок. Я збиралася до школи, а матуся говорила по телефону і дуже почала нервувати. Мені нічого тоді не розповідали, мабуть, тому що я була маленька. В той день я так і не пішла до школи. В такому нерозумінні я провела три дні. Я бачила, як місто зарухалось. Всі почали виїжджати. Було так боляче, коли мої друзі, однокласники покидали свої будинки. Я також була не виключення. Людей в нашому районі було все менше і менше. І тільки через три доби я зрозуміла, що ми чекали на мого дідуся, який забрав мене і відвіз подалі від пекла війни, до бабусі у село. Улітку, коли батьки залагодили усі справи, вони приїхали до мене. Я ще довгий час переживала, через ці події. Потім мені все пояснили, що почалася війна, що ми більше не повернемося додому, я піду у нову школу, знайду нових друзів. Мені було так ніяково, я ходила сама не своя. Це зараз я розумію, що ми були щасливі просто жити. Жити у мирній рідній Україні, вдома, де усе дороге серцю. У 2014 році батьки слідкували за новинами, я разом з ними.

Чути, як у твою школу, у багатоповерхівку біля дитячого майданчика влучив снаряд, на якому ти провела своє дитинство – це дуже боляче.

Ми телефонували своїм знайомим, які залишилися у Донецьку і ділилися переживаннями, підтримували одне одного.

Згодом, я звикла і забула це, як страшний сон. З того часу пройшло 8 років. Але війна мене наздогнала знову. Все відбулося, як і тоді. Мама говорить по телефону, і вже без перешкод розповідає про російську атаку на Київ, тому що я уже доросла та можу усе зрозуміти. 24 лютого я теж не пішла до школи. Ми з родиною цілодобово слідкували за новинами, підтримували одне одного і одночасно боялися. Ми телефонували друзям у Донецьк, яких вважали справжніми, але вони тільки раділи, що тепер ми відчуємо на власній шкурі, що таке війна. Їм весело, коли по новинах кажуть, що у нас немає світла або води. Вони думають, що Україні байдуже на них і їх ніхто не захищає, крім Росії. Я не уявляю як можна так знущатися з людей і не казати їм правди, нав’язувати їм брехню і робити з них рабів?!
Я не можу зрозуміти, навіщо Росія напала на мою рідну Україну? Навіщо руйнувати те, що українці роками будували? Навіщо атакувати невинних людей, знущатися з жінок, вбивати дітей? Вони ж невинні, як янголи. Таке можуть робити тільки нелюди.

Багато моїх знайомих і родичів пішли захищати свою державу. Ціною власного життя вони боронять наш спокій та наш суверенітет. Не стояв осторонь і мій хрещений.

Він для мене, як тато. Я кожного дня хвилююся за нього. І не можу повірити, що це відбувається з нами.

Я відчула справжній страх, коли почула, як стріляють недалеко від нашого села.

Ми постійно чуємо гучні вибухи, що аж земля здригається.

Російські військові зрівнюють із землею усе на своєму шляху. Вони хочуть побороти нас, поставити на коліна, але ми цього не дозволимо. Ми боролися і будемо боротися до останнього. А чи вистачить нам сил? Так, звісно, доки є сміливі захисники та захисниці!
Єдине чого я хочу – це повернути все назад, як було. Тихо, спокійно, навчання у школі, зустрічі з друзями, відпочинок з родиною, щоб люди не гинули від війни. Я молюся Богу, щоб війна якнайшвидше завершилася та "руський мир" забрався з нашої землі. Неможливо перемогти народ, який зберігає єдність і знає, за що воює. Слава усім, хто бореться за Україну!