Ми жили в окупації, і кожен день перетворювався на боротьбу за життя. Коли стало зрозуміло, що залишатися більше не можна, ми вирішили виїжджати через сіру зону.

Було дуже страшно за дітей: навколо - заміновані поля, небезпека на кожному кроці. Ми подолали 46 блокпостів і п’ять діб добиралися до Чернівців.

Спочатку жили в гуртожитку, поки нас не попросили звільнити місце, а зараз орендуємо житло — і це дуже складно для нашої родини. Діти постійно просяться додому, але там досі окупація, а після підриву ГЕС ситуація стала зовсім жахливою.

Початок війни був суцільною панікою. Мій чоловік - пожежний-рятувальник, його викликали одразу, як усе почалося. Ми залишилися самі, розгублені та налякані. А вже наступного дня в місто зайшли окупанти. Мені й досі важко це все згадувати.

Діти спочатку не розуміли, що відбувається. Я хотіла добігти з ними до будинку мами, бо там був підвал. Коли ми бігли, почався обстріл. Я присіла разом із дітьми й побачила їхній переляканий, повний жаху погляд. Це один із тих моментів, які залишаються з тобою назавжди.

Найстрашніший день - коли ми виїжджали з окупації через сіру зону. Дорога була всіяна блокпостами та обстріляними автівками. Молодшій доньці, семирічній, я одягла памперс, бо зупинятися було не можна. Її нудило всю дорогу, вона не розуміла, що відбувається.

Але коли ми нарешті побачили український прапор, діти заплескали - це було відчуття свободи, якого не передати словами.

Ми пережили страх під час обстрілів, безсонні ночі, депресію, постійний стрес. Спочатку продуктів вистачало, але згодом в магазини почали завозити товари з Росії, і це було огидно. Ми намагалися підтримувати дітей, шукати хоча б крихти спокою.

На одному з майстер-класів ми з дітьми зробили янгола-мотанку. Він був із нами, коли ми покинули дім, і вже третій рік оберігає нашу сім’ю.