З початком війни я втратила роботу, спокій і впевненість в майбутньому. Старшій дитині ще не виповнилось 18, але покидати країну він категорично відмовився. Було прийнято рішення допомагати країни зсередини.

Носили до школи консервацію і теплі речі, картон і бляшанки для свічок, матрац для людей втративши домівку і плели сітки. Це допомогло відчувати підтримку один одного і віру в краще. По цей день, і вдень, і вночі ми відчуваємо страх і тривогу при гучних звуках прильотів і навіть сердце вискакую із грудей почувши сирену. Відсутність спілкування з однолітками позбавляє повноцінного дитинства.

В цю жахливу ніч ми були вдома, а старша дитина навчалась в м. Дніпрі, то він нам і повідомив. Зателефонував і попросив забрати додому, бо аеродром бомбили, а мешкав він саме поруч з ним. Дикий жах, нестача кисню і ком горлі, ступор і не приймання дійсності. Сказали як є, що Росія напала на нашу країну. Треба їхати за старшим і в школу молодший вже не пішов. Розпач і горе.

Кожен останній страх є найстрашнішим. Вчора чотири шахеди - це як рулетка, чи пощастить, не відомо. Сьогодні знов по ДніпроГЕСу прильоту. Ми мешкаємо прямо навпроти греблі. Виснажені без повноцінного сну і відпочинку.

Підтримуємо один одного в переписках і розмовах, бо не часто бачимо родинук через скрутні часи. Дякуючигуманітарній допомозі ми завжди маємо підтримку

В жовтні 2022 року в безпосередній близькості прилетів касетний снаряд і вибухотехніки на місці взривали всі вісім касет, то було до смертні страшно і на пам'ять про нашу вдачу, ми залишили маленький уламок від неї.