Моя родина пережила багато втрат, але найболючішою була смерть мами — для моїх дітей вона була улюбленою бабусею. Ми змушені були на цілий рік покинути свій дім через прильот поруч із будинком, під час якого вибуховою хвилею пошкодило вікна. Сьогодні ми знову перебуваємо в Харкові — місті, яке й досі залишається у зоні бойових дій.

Того ранку ми прокинулися від сильних вибухів. Ми були вдома в Харкові, і першою реакцією стало бажання допомогти не тільки своїй сім’ї, а й сусідам. Ми побігли до магазинів, щоб купити хоч якісь продукти. Згодом, зрозумівши масштаб лиха, ми разом із чоловіком почали волонтерити.

Дітям довелося сказати правду - що почалася війна. У їхніх очах ми бачили страх і розпач, і це розривало серце. Найважчим моментом стало те, коли довелося прощатися з дітьми: вони виїжджали у безпечніше місце, а я залишалася в Харкові, щоб доглядати маму, яка боролася з онкологією та вже не могла ходити.

У перші дні війни ми відчули гостру нестачу продуктів і ліків, особливо для мами, яка потребувала постійного догляду та знеболювального. Це були дні страху, виснаження та безсилля.

Звісно, у всіх нас залишилися психологічні труднощі. Ми всією родиною зверталися до психолога, бо підтримка фахівця була необхідною, аби хоч трохи впоратися з пережитим.

Я не маю матеріальних речей чи предметів, які б зберігали пам’ять про ті події.